Усі троє підвели голови — розлючений Гнат, стривожений Ярема, заплаканий Северин — і кинулися до скакунів.
Бозна, що вело Савку, запах, чуття або інші сили, якими він володів, хоч ніколи не дозволяв пізнати, та сіроманці слідували за ним без жодного запитання. Павич допомагав рідко, проте влучно.
Северин приклався до фляжки з водою, допоки не вихлебтав усе до краплини. Витер обличчя, відновив дихання. Коли ватага в'їхала до села, то знову здавалася четвіркою загартованих вершників, один із яких мав на собі характерницькі клямри. Люди при їхній появі скидали шапки, немовби побачили гетьманський почет.
Біля великого обійстя коник Савки спинився.
— Тут, — повідомив брат Павич.
Чорнововк зайшов на подвір'я без запрошення. Гукнув на всю горлянку:
— Олю! Катре! Ви тут?
На заклик із хати вийшла жінка — невисока, приваблива, передчасно зістарена горем.
— Северине? — Її обличчя зблідло, очі розширилися. — Я прихистила...
З хати випурхнула дівчинка і стрімголов кинулася до Северина. Той підхопив, обійняв, закружляв її, притулив до себе міцно-міцно. Жінка тим часом схопилася за живіт, наче її скрутило, сперлася на одвірок. З віконця на двір визирало двійко старших на вигляд дітей.
Зваблені криками сусіди і подорожні тулилися до тину, ласі до будь-яких незвичайних подій. Максим спостерігав, як Северин гладив доньку по волоссю, вкривав цілунками її голівку, аж нарешті посміхнувся крізь сльози і мовив лагідно:
— Тепер усе буде добре. Чуєш?
Підвів гострий погляд на господиню. Спитав:
— Де моя дружина, Дарко?
— Северине... — Її голос здригнувся.
Характерник поставив доньку на землю. Прошепотів щось на вушко, вказавши на Максима. Дівчинка несміливо почимчикувала до нього, стискаючи в руках улюблену мотанку. Вдовиченко обережно підхопив малу на руки, а вона сховала обличчя в нього на грудях, не зронивши ні слова.
Весела і грайлива дівчинка, що сяяла усмішками і цвірінькала незрозумілі слова власною мовою, які він безуспішно намагався вгадати, тепер скидалася на затравлене звірятко.
Чорнововк виструнчився. Куксою великого пальця прибрав з обличчя сльози і повторив безкровним голосом:
— Де моя дружина, Дарко?
— Северине!
Сусіди мало не падали, силуючись вловити кожне слово.
— Де. Моя. Дружина?
— Христом-Богом молю! — Жінка кинулася на коліна. — Вони казали, що Трохим у них! Сердешний мій, бозна-коли безвісти зник... Казали, що він у них, і варто лише розповісти, що мені відомо... І його відпустять! А я не можу сама, двох дітей годувати маю, господарство тримати...
— Хто?
— Чоловіки з хрестами! Хорти Святого Юрія! Прибув загін, усі з гвинтівками, дітей налякали. Ви Непийвода, питають. Я, кажу. Ваш чоловік може повернутися додому, коли розповісте, де він укривав сіроманців. Бідний мій Трохим! Я тоді уявити не могла, чим усе обернеться, сказала, що спало на пам'ять, без жодної лихої думки, Северине, я не знала, що там буде твоя родина, клянуся, не знала, молю тебе, заклинаю...
З її очей бризнули сльози, Дарка схопилася за очіпок, зірвала, кинула під ноги, смикнула себе за волосся.
— Обманули, обманули трикляті! Не прийшов мій Трохим, не повернувся! Набрехали, надурили, а я... Знала, що давно він головою наклав, що лежить десь там у землі, неоплаканий і невідспіваний, але серце вірити відмовлялося, я вхопилася за ту обіцянку, як потопельник за мотузку...
— Де моя дружина, Дарко?
Його слова були важкі, наче камені.
— Згинула вона! Згинула! Коли я Олю біля хати побачила, вмить усе збагнула! Сховала її, прихистила, розпитувала, та вона мовчала... Я ладна була власним життям це дівча боронити, якщо раптом хорти за нею повернуться! Але вони не повернулися... Трохим мій не повернувся... І ніколи більше не повернеться...
Жінка заскавуліла, а потім кинулася характерникові під ноги.
— А, годі! Бий мене, вбивай! Чоловіка втратила, жінку твою занапастила — як мені тепер жити?!
Оля трусилася на Максимових руках, і він, намагаючись заспокоїти, обережно гладив її по голівці, як тільки-но робив Северин. Що вона пережила? Що бачила? Що відчувала, коли ховалася, коли бігла до єдиного відомого дому, геть від мерзотників, які прийшли по життя її матері?
Він не міг собі цього уявити. Хорти? Як вони могли здолати Катрю, хвацьку незбориму Іскру, що сипала кпинами і самого чорта не боялася?
Лише нещодавно вона махала йому рукою на прощання. Так само, мабуть, не вірили родичі тих охоронців із почту Симеона, яких він застрелив без жодного сумніву... Бо вони теж мали близьких. А він залишив їх без чоловіка, батька, сина чи брата.
Краще б тієї зимової ночі Ігор Чорнововк убив його, а не Святослава. Той був кращим у всьому — він і помстився б, і до лап Володаря Лісу не втрапив, і до Ордену, що вбив батька, не подався...
Гнат заточився, та Ярема вчасно підхопив побратима. Еней незмигно втупився в Дарку. Його правиця, ніби з власної волі, совала по паску.
— Що стовбичиш? Чого чекаєш? — заголосила Дарка. — Нема більше мені чого сказати! Грішна я, грішна!
Її крики бриніли у глухій тиші. Здавалося, наче домашня скотина замовкла і прислухалася до цієї сцени.
