Северин майстерно вдав поранення, оступившись на передню лапу, і Гнат негайно клюнув на наживку. Кинувся в атаку, і не встиг кліпнути, як уже борсався на землі горічерева, а на його горлянці стискалися ікла.
Савка затулив очі руками.
— Яремо! — гукнув Вдовиченко.
Шляхтич уже був поряд.
З розмаху видав чорному вовкові стусана, від якого той гепнувся долі. Другий удар заспокоїв сірого вовка. Яровий вилаявся, потер руки і вийшов на вулицю по чиєсь покинуте коромисло з двома повними відрами.
Від крижаної води обидва вовки смикнулися і водночас закрутилися у перетворенні. Отямились, вимазані кров'ю і хутряними клаптями, вкриті свіжими ранами, сіли, ніби разом утратили всю снагу, зацокотіли зубами. Лють змило криничною водою.
Першим заговорив Гнат.
— Тепер у мене нікого нема, — він зачерпнув долонею пригорщу землі і повільно висипав її. — Була родина — і нема. Був батько — і нема. Була сестра — і нема. Нікого не цінував... А тепер усіх втратив. Самісінький, як перст. Навіть клятого Ордену нема...
З хати за ними спостерігали три пари переляканих очей.
— Не вірю, — заговорив Северин. — Я не вірю, що вона мертва. І не повірю, допоки не побачу на власні очі. Життя покладу, аби дістати кожного, хто у мене її забрав!
— І я, — Бойко сплюнув кров'ю. — Дістану кожного виродка з білим хрестом, голими руками повириваю їхні серця...
Дихання йому забило.
— Сестричко... То я мусив загинути, а не ти.
Северин вронив голову на груди. Долонею, якою загрібав землю, Гнат затулив рота і тихо застогнав.
Вони сиділи й плакали разом, не ховаючи сліз.
***
— Сюди домчали, ледь не загнавши коней, — завершив Максим.
У горлі знову пересохло, і він приклався до глечика з узваром, який прийшов на зміну гарячому трав'яному напою.
— Жахлива історія, — Ліна хильнула чарку вишнівки. — Ох, Северине... Не знаю, чи змогла б учинити так великодушно.
Вона задумливо постукала порожньою чаркою об стільницю.
— Останнім часом він поводиться непередбачувано.
— Можливо, той камінь міг так вплинути, — міркувала вголос відьма. — Заточена у смарагді сутність... Настільки могутня сутність! Ці чари мені невідомі.
Вона обернулася до стосу книжок і провела пальцем по губах, виглядаючи потрібні корінці. Світло свічок м'яко підкреслювало її профіль, довгі, ніби виточені скульптором, пальці... Вдовиченко змусив себе не витріщатися і поспішно додав:
— Історія про смарагд мала бути таємницею, проте Северин залишив тут доньку — отже, довіряє тобі.
Ліна криво всміхнулася і долила собі ще наливки.
— Не будемо про довіру, — вона вдивилась у червону настоянку, що скидалася на свіжу кров. — Іще узвару?
— Залюбки! Я не звик так багато розмовляти.
Вона підвелася, і Максим зумисне відвів погляд.
— Як вважаєш, коли вони повернуться?
— Залежить від того, наскільки спритно хорти тікатимуть. Я даю їм кілька тижнів, не більше. Щезник одержимий помстою — я його таким не бачив навіть під час розмов про вбивство Темуджина.
— Вбивство того хана — їхніх рук справа?!
— Так. Пилип Олефір, про якого писали в газетах, був їхнім другом, — Максим трохи повагався і додав: — Моїм теж... Він загинув під час нападу. Відволік на себе увагу особистої гвардії, коли Северин чинив атентат.
— П'ю за Сірий Орден.
У пляшці лишался третина настоянки, але відьма не захмеліла — хіба тільки розчервонілась трохи, та очі заблищали.
— Може, спробуєш? — запропонувала Ліна. — Смачна вишнівка.
— Ні, дякую, — він ніяково усміхнувся.
— Ой, та годі тобі!
— Не вмію пити міцне, — відмовлявся Вдовиченко, ніяковіючи дедалі більше.
— То нескладно, я навчу.
— Мене вже якось вчили...
Солома коле спину, обійми пахнуть потом, уривчастий подих лягає на вухо... Максим відчув, як щоки остаточно заливає рум'янцем.
Раптом уві сні заплакала Оля. Ліна підхопилася, заходилася шукати між поличок, заставлених склянками та пляшечками різноманітних форм і кольорів, знайшла крихітний флакон синього скла. Наблизилася до дівчинки, що тривожно горнула до грудей потаскану мотанку, і струсила між стиснутих губок три краплини.
— Тепер спатиме міцно, — пояснила відьма, повернушивсь за стіл. — Без поганих снів.
Вона підвела флакон до вогника, примружила око, визначаючи рівень залишків, і повернула зілля на полицю.
— Тут нічого не чіпай, не спитавшись. Будь-які ліки без знання можуть перетворитися на отруту, — попередила Ліна суворо.
— Я й не збирався.
— Дівчинка така само слухняна?
— Вона, — Максим кілька секунд підбирав слова. — До всього збайдужіла. Досі не зронила ані звуку.
— Дітки, що засвідчили трагічні події, часто втрачають мову, — сказала Ліна. — Проте з плином часу це минає. А тобі що до неї, Максиме?
Альбінос обернувся на ліжко маляти, підшукуючи слова.
— Оля — славна дівчинка. Дуже світла. Я встиг до неї прикипіти. .. Тому так переймаюся.
— Ти — хороша людина.
... Револьвер гавкає, віддача смикає руку, вершник хапається за рану, скрикує, валиться долі...
— Ні.
Крізь примружені очі вона уважно роздивлялася його.
— Розкажи, як обернений примудрився оминути вступ до Сірого Ордену.
Максим попросив іще один глечик узвару.
