— Ти завжди ненавиділа мене, Дарко, — зронив Северин, стискаючи кулаки, що аж побіліли від напруги. — Мене і мою дружину. Не знаю, чому характерники стали кісткою тобі в горлі, але ти ніколи не була рада нам. Ти знала про криївку від самого початку, але так і не наважилася видати нас за гроші. Може, тобі бракувало сили духу, може, тебе спиняла думка про осуд чоловіка... Зрештою, ти вчепилася за солодку брехливу обіцянку. Знайшла виправдання для зради.
Він шмагав словами, наче батогом.
Невже ми з ним однолітки, подумав Вдовиченко, я — і цей сивий чоловік, що пройшов війну, зраду, полон, засідки, втрати близьких... Невже ми гралися разом, коли були хлопчиками?
— Ти свідомо згубила Катрине життя, а нині голосиш пораненою горлицею, — говорив Чорнововк. — Вбивати тебе? Навіщо? Я такого злочину не скою. Сердешний Трохим, земля йому пухом, був моїм двоюрідним братом. Був другом, на якого я міг покластися! Залишити його доньку і сина сиротами? Діти не винні. Винна ти, Дарко. Відсьогодні ти житимеш із цією провиною до кінця життя. Сходиш до священника, спокутаєш гріхи, але щоранку прокидатимешся з пам'яттю про те, що допомогла вбити мою дружину. Допомогла без жодного примусу — а за дурну цяцянку, в яку сама ж не вірила.
Він обвів поглядом селян, які слухали його з роззявленими ротами. Зупинився очима на дівчинці та хлопчику, що зорили на нього з вікна хати.
— Власні діти, що спитають про цей підлий вчинок, стануть твоїм покаранням. Осуд в їхніх поглядах, мовчазна зневага сусідів — ось твій вирок! Живи собі, знеславлена Дарко, живи довго й нещасливо. Я не розраджу тебе легкою смертю.
— Зате я розраджу! — проревів Гнат.
І вихопив револьвер.
Вибухнула веремія. Хтось завищав, хтось упав, і за мить непрохані глядачі тікали врозтіч від хати Непийводи. Звук пострілу перетворив веремію на паніку, до людського лементу додалося завзяте брехання сусідських псів.
Оля щільно стиснула долоньками вуха. Максим про всяк випадок повернувся до Бойка в пів оберта, затуляючи собою дівчинку.
Гримнув другий постріл, аж тут Ярема зацідив Енеєві в щелепу. Від удару той клацнув зубами, а шляхтич скористався моментом, аби відібрати револьвер. Гнат того не помітив — витріщався з-під лоба знавіснілими очима, і вени на його скронях хижо пульсували.
Обидві кулі влучили.
Влучили в Северина, що став перед Даркою, яка билася у німих риданнях.
— Чому? — прогарчав Гнат, бризкаючи слиною. — Чому ти це робиш?
Його руки схопились за руків'я шабель.
— Ховайся, — наказав Чорнововк за плече.
Жінка кинулася до хати, грюкнула дверима, заскреготіла засувами.
— Ця сука вбила твою дружину! — Гнат рушив уперед, вимахуючи клинками. — Вбила мою сестру!
— Її вбили хорти.
Шаблі з посвистом різали повітря.
— Вбили, бо вона вказала дорогу!
— Енею, спинися.
Між чоловіками лишалося кілька кроків.
— Геть із дороги! — проревів Гнат.
— Не займай, — відповів Северин.
Бойко кинувся вперед. Чорнововк увернувся від атаки, перекотився вбік, відступив на крок і ледве встиг ухилитися від нового удару.
— Щезнику!
Ярема кинув пірнача, і Северин схопив його вчасно, аби відбити черговий випад.
Чому вони роблять це, думав Максим, відчуваючи на грудях подих Олі, навіщо б'ються цією зброєю? Хіба вона не безсила проти перевертнів? Чому Ярема не втручається, а стоїть біля Савки, який заходиться плачем?
Він почувався безпорадним і зайвим.
Гнат тяв нещадно. Його невпинний натиск не давав Северинові жодного шансу на контратаку. Леза близнючок розмивалися в повітрі сталевими примарами, дзвеніли об пірнач, щербилися, висікали іскри, злітали знову, і за мить били з нового кута з новою силою. Гнатове лице перекосило від ненависті.
Чорнововк пропустив кілька ударів. Сорочка на ньому тріпотіла від порізів. Еней, забувши про захист, ліз уперед, наче очманілий бугай на ганчірку, і спинити його було неможливо.
Оля трусилася у тихому плачі.
— Не бійся, — шепотів Максим. — Твій татко грається з дядьком Гнатом. Вони один одному не нашкодять. Чуєш? Не плач, Олю.
Ці слова були безсилі. Він зосереджено розшукував нові, поєднував їх у втішні речення, намагався заглянути дівчинці в обличчя, аби переконати в безпеці, — безуспішно. Попри малий вік Оля розуміла, що він брехав. Діти відчувають брехню значно краще, ніж сподіваються дорослі.
Подзвін гартованої сталі змовк.
— Знову... — пробурмотів Савка розпачливо.
Вдовиченко озирнувся: розкиданий одяг валявся впереміш зі зброєю по всьому подвір'ї, і посеред нього двоє вовків зчепилися у смертельному герці. Вовки були одного зросту, схожої статури, але Максим засвідчив чимало таких боїв (а в багатьох побував учасником), аби одразу визначити майбутнього переможця.
Сірий вовчисько кидався без утаву, бив лапами, клацав іклами, витрачав сили надарма, писок його пінився від слини. Чорний вовк із сивим загривком вивчав рухи опонента жовтими очиськами, увертався, безперестанку кружляв, зрідка контратакував — зумисно вимотував і знекровлював суперника дрібними подряпинами.
Плач Олі стих. Максим укотре прошепотів:
— Все буде добре. Слово честі! Чи я тобі хоч раз казав неправду?
Дівчинка не відповідала.
