Хворобливий задум оволодів нашими серцями, поглинав усі сили і час. У пошуках рецепту безсмертя батько місяцями не відвідував ханського палацу, відбріхувався різноманітними хворобами, допоки не втратив посаду; наші статки почали танути, і з дому зникали слуги, до яких ми звикли, наче до рідних. Охоплені потягом до величної мети, ми горіли думкою про безсмертя, азартно шукали його інгредієнтів, розписували стіни формулами, копирсалися у ґримуарах, змішували суміші і підігрівали тиглі...
Ні товариство однолітків, ні прекрасні юнки, ні кінські перегони, ні полювання з бенкетами не цікавили нас, тому поступово запрошення зникли. Столиця про нас позабула, і лише коли ми виходили на вулицю по припаси, в спини летіли дошкульні образи. Батька називали божевільним, що занапастив життя собі та дітям, нас із братом — нещасними синами, які втратили блискуче майбутнє. Я відчував глибоку відразу до наших кривдників; брат лютився і запам'ятовував кожну образу, присягаючись, що одного дня повернеться до міста великим ханом і особисто відріже язики, засмажить і примусить злопихачів зжерти їх, як вони жеруть шиш-кебаби.
Ми могли так захопитися дослідами, що забували про їжу. Будинок перетворився на алхімічний цех, вікна дихали їдкими випарами, сусіди скаржилися на сморід. Єдиними нашими гостями стали купці, що привозили замовлені батьком інгредієнти. Він витворив рецепт трунку безсмертя на стіні біля портрету дружини; титанічна праця об'єднувала всі надбані роками знання в одну струнку прекрасну формулу, і ми заходилися творити magnum opus — товкли у ступах, сушили, дистилювали, виціджували, переганяли, виварювали, змішували... Для підготовки того чи іншого елементу вимагалися особливі умови: окрема кімната, певна дата або час, зоряний візерунок чи погода — все впливало на магічну силу компоненти. Для особливо важливих дій ми мусили поститися, або впродовж годин безпомильно промовляти складні закляття латиною чи арабською, або не спати кілька днів, або зберігати повну мовчанку... Довелося навіть принести в жертву єдиного коня, що лишився у стайні, — нашого спільного улюбленця. Досі пригадую, як його яскрава кров скрапує на жовтий пісок, і той згортається темними кульками.
Кілька разів від перевтоми ледь не припускалися фатальних помилок, які могли звести нанівець приготування кількох тижнів, але нам таланило запобігти кожній — то була заслуга батька, який ретельно перевіряв і контролював кожен етап, від чого марнів на очах, але непохильно вірив у нашу справу: заради неї він спустошив родинну скарбницю і знищив власну репутацію. Ми не виходили з будинку тижнями, і не позабули вигляд білого дня лише завдяки перепочинкам у внутрішньому дворику. Гранатове дерево висохло разом із фонтаном, але там досі було затишно.
Після довгих місяців виснажливої кропіткої праці без права на помилку настав день тріумфу. Досконалий напій, золотаво-прозорий і ледь пахучий, наповнив кришталеву карафу у формі серця. Еліксир ледь світився, наче сльоза сонця, відгонив квітками та білим вином; батько, споглядаючи це диво, радісно усміхався — вперше за багато днів. Ми з братом не тямилися від радості. Вийшло! Нарешті, це сталося: ось він, справжній філософський камінь, що вдалося створити попри зневагу всього світу! Авжеж, право на перший ковток ми віддали батькові.
Він ретельно вимився, вбрався у найкращий одяг, промовив подячну молитву Аллагу, подивився на портрет дружини і приклав трунок до вуст. Обережно випив ретельно відміряну кількість ковтків. Широко всміхнувся. Сказав, що смакує молоком лева.
За годину батько помер. Обличчя йому посиніло, шию роздуло: він ледве спромігся прошепотіти, щоби ми продовжували пошуки, бо він із мамою житиме в нас. Тіло вигнуло корчами, і дух батька відлетів на омріяну зустріч із коханою.
Чи він помилився у розрахунках?
Чи ми схибили в підготовці?
Чому Всевишній не розколов його чашу?
Брат у гніві розтрощив чимало меблів та алхімічного устаткування: сама думка про жарти містян над загибеллю батька була йому нестерпна. Я сидів безрушно і не міг повірити, що роки титанічної праці призвели лише до передчасної смерті тата... Фальшивий трунок безсмертя ми вилили під корені висохлого гранату.
На похороні був тільки імам. Коли він промовляв джаназу над загорнутим у саван тілом батька, ми з братом вирішили залишити дім. У ханстві нас нічого не тримало — ми продали будинок із усім майном за першу-ліпшу суму, спорядилися в путь, кинули жереб, і доля призначила дорогу на північ. Відтоді я більше не бачив Бахчисараю.
Ми були домашніми квітками, що ніколи не покидали межі рідного міста, і гадки не мали, як шукати дорогу за небесними знаками, розбити табір на ніч, готувати на вогнищі — наші голови було начинено іншими знаннями. Брат учинив розсудливо: найняв у найближчому селі провідника, досвідченого воїна, який побував у багатьох набігах на велику землю. Так почалися наші мандри.
