Кілька разів мені щастило надибати рідкісних створінь із сяйливими очима, які не тікали при появі чужинця; ті, що вміли говорити, погоджувалися вказати напрям в обмін на мою кров, і я охоче погоджувався — завдяки таким зустрічам відчувалося, що не блукаю наосліп, а просуваюся до мети. Ні разу не задумувався, що робитиму перед князем, що запропоную в обмін на безсмертя... Мабуть, я не сподівався, що зустріч трапиться направду, і готувався загинути на шляху до мрії.
Ноги, вкриті кам'яними мозолями, висушені роками мандрів, могли крокувати годинами без упину. Руки стискали костури, плечі тримали лямки суми. Очі, втомлені одноманістю краєвидів, уявляли яскраві примари; вуха, втомлені могильною тишею, домальовували буйство різноманітних звуків. Я настільки звик до цих оман, що коли посеред чорної пустелі розвиднілася чергова оаза, то сприйняв її за черговий міраж. Видиво не тануло у повітрі — навпаки, при наближенні воно набувало твердих ліній... Забувши про втому, я кинувся вперед.
Там стояв маєток, гідний османського імператора. Дорогу до брами, прикрашеної мідними трояндами і виноградом, облямували дерева, обважнілі стиглими плодами. У повітрі запахло солодким інжиром, шлунок озвався голодним бурчанням, але я спрямував себе до брами, що стояла відчиненою без жодної охорони.
У внутрішньому дворику жило високе блакитне небо, палке золото сонця проглядало з-за білих баранців хмар, а їхні отари поганяв свіжий вітер. На мить здалося, ніби я повернувся до минулого, коли нас із братом привели до палацу — так бувало в часи, коли батько служив при дворі — але навіть палац хана не був таким розкішним. Настінні фрески і коштовні килими; викладений блакитними кахлями басейн, наповнений студеною водою; яскраві папуги і райські птахи галасливо перелітають із жердок на гілля персиків. У тіні дерев, які росли з ділянок підлоги, де бракувало мармурових плит, на подушках відпочивав вельможа: гаптований золотом халат, білий тюрбан прикрашений великим рубіном, червоні очі без зіниць дивляться просто в душу.
Такі зустрічі застигають у пам'яті найважливішими спогадами.
— О, князю потойбіччя! Я так довго шукав тебе!
Відкинувши костури, я впав на коліна і вклонився, торкнувшись лобом холодного мармуру підлоги. Відчув, як сльози щастя котяться по щоках.
— Підведися, — наказав глибокий голос, що міг належати тільки володареві.
Він курив наргіле і випускав клубки диму, що злітали в небо, де перетворювалися на нові хмаринки.
— Сідай.
Князь указав на багряний килим, розшитий золотими хмаринками. Я змусив зібратися на силі, щоб осквернити своїм брудним одягом таку прекрасну і зачаровану річ: досить було відвести погляд, як візерунок мінявся — пізніше я збагнув, що він відтворював рух хмар у небі.
Я вмостився, вельможа клацнув пальцями, від чого килим припіднявся і полетів йому назустріч. Я заціпенів, а червоноокий вивчав мене поглядом, він якого на тілі проступали легкі опіки.
— Не князь і не хан, не круль і не цісар! Залиш мене обіч людських можновладців, — мовив володар. — Відповідай, хто ти? Що робиш тут? Жодна людина не зважувалася приходити сюди.
Вас не вразить ні його вигляд, ні дива, які він творив — ви бачили все на власні очі, коли приходили туди за своїм прокляттям. Але я зустрів того, кого ви кличете Ґаадом, задовго до народження ваших прадідів. До того, як постала ваша держава.
Килим плив над мармуром, персиковий квіт опадав на нього білими пелюстками. Мене розпитували, я відповідав. Серце тьохкало від щастя і страху.
— Безсмертя, знову безсмертя. Нічого цікавого! Але тобі пощастило, людино. Пощастило знайти мене саме тоді, коли я готовий запропонувати жити так довго, допоки живу сам, — мовив Ґаад. — За вашими мірками це дорівнює безсмертю. Це тебе влаштує?
Щасливий, я схилився в поклоні. Щоками знову текли сльози: нарешті я виконаю батькову волю, нарешті стану безсмертним!
— Але спочатку мушу тебе випробувати, — нова пухка хмаринка виповзла з його вуст і полетіла вгору.
Авжеж, я погодився на іспит. Переді мною на килимі виник капшук, туго набитий білими зернятками: я мусив закопати кожну насінину на відстані не менше двадцяти миль, попередньо зросивши її краплиною власної крові.
— Мене цікавить не лише земля, — говорив Ґаад. — Кидай їх до моху чи глиці, залишай у піску і ріні, кілька кинь у проточну воду і болото, а ще можна спробувати ріки та озера.
Занадто просто, тривожився в голові голос учителя, занадто просто!
— Завдання нескладне. Чого тобі хочеться за таку послугу? — У пещених пальцях, прикрашених перстнями, крутився тонкий пергамент, на якому проступали речення нашої угоди. — Дихати вогнем? Бачити крізь стіни? Отримати нескінченну монету? Перетворюватися на інше створіння?
— Так! — вигукнув я, наче хлопчик, який радіє прочитаній батьком казці. — Інше створіння! Завжди мріяв побувати в чужій шкурі.
— Тоді обирай.
