Я забув ім'я того воїна, бо втратив більшість імен, коли кілок прохромив мою скроню, але досі пригадую його коротку шию і широке обличчя: шрам тягнувся під очима, перебивав носа, білів кривою смугою на бронзовій шкірі. Пам'ятаю зневажливі погляди, коли він скупо, неохоче ділився навичками, якими, на його думку, мав досконало володіти кожен киримли, в якого пробилися вуса. Брат лютився на таку зверхність, проте ми покинули межі Кримського ханства, і було вже запізно міняти провідника.
На гіркому досвіді ми збагнули, що наука без учителя може зрадити, а тому шукали наставництва, і сподівалися знайти його в Карпатських горах, де, за свідченнями книжок, мешкали чаклуни такі могутні, що грозові хмари корилися їхній волі. Воїн вів безлюдними дорогами, подалі від селищ та хуторів, чиї мешканці ненавиділи наш народ за постійні набіги. Ми вставали вдосвіта, зупинялися на спочинок удень, ввечері знову їхали, допоки темрява не заливала все довкола. Щоразу, коли на виднокраї з'являлись подорожні, ми ховалися. Братові така поведінка не подобалася — він усе мріяв випробувати лука в справжньому бою і довести воїнові свою мужність.
Той шлях здавався неймовірно довгим. Ми забули, як це — спати у ліжку, омиватися в купелі чи проводити години за книгою. Ми змінювалися, і з нами змінювався світ: степи змінилися ярами та лісами, де під деревами з широким зеленим листям ховалася чиста вода і прохолодна тінь, а земля була чорна і родюча. Ми були здібними учнями, тож воїн, скупий на слова, навіть похвалив нас. Коли на обрії виросли гори, він сказав, що тут закінчується відома йому земля. На прощання воїн порадив украсти одяг, аби скидатися на місцевих, інакше зловимо кілька стріл на першому-ліпшому перехресті. Він узяв свою оплату, перерахував, мовчки розвернув коня і помчав додому. Пощастило: провідник міг легко перерізати нам горлянки і загарбати всі коштовності, але він, попри паскудний характер, був хорошою людиною.
Ми вчинили за його порадою. Мішечки дорогоцінного каміння, що взяли замість важкого дзенькітливого золота, зашили у схованки на новому вбранні. Одяг зарадив! Нас не боялися, ставилися доброзичливо, охоче навчали мови, тож ми сяк-так могли розпитати дорогу до гірських чаклунів-відлюдників. Тут їх кликали мольфарами, і дуже поважали; коли ми сповіщали, що їдемо в учнівство, нас обдаровували шанобливими поглядами.
Пригадую, як утомлені крутим схилом коні спинилися перед невеликою хатиною, що ховалася в смереках поміж двох гір. Сухенький сивий чоловік із довгими обвислими вусами, у білому кептарі, розшитому загадковими символами, зустрів нас біля дверей. Мабуть, чутки про двійко іноземців докотилися до нього раніше нашої появи. Мольфар вислухав кривомовне прохання про безсмертя і похитав головою: він жив відміряне богом, і навчати міг хіба цьому. Брат вирішив було, що старий не вподобав наші смагляві пики чи просто набиває собі ціну, тож простягнув йому кілька діамантів, та мольфар знову похитав головою. Природа, сказав він, указавши на смереки, тільки природа — ось що йому відомо, а безсмертя варто шукати в інших учителів.
Розчарування наше було вищим за гори. Стільки місяців, стільки миль... Аби отримати відмову! Через наші засмучені мармизи старий накреслив мапу і показав, де шукати знавців, які спроможні допомогти — була то земля, що звалася Трансильванією, і славилася вона чорнокнижниками, які досліджують таїнства смерті. Ми рушили далі, зустрівши в горах першу сніжну зиму в нашому житті... Досі пам'ятаю той дитячий захват, з яким ми носилися по кучугурах і кидалися сніжками, не зважаючи на холод.
У землях Семигородського князівства, на перші роковини батьківської смерті, у місті Алба-Юлія ми знайшли вчителя, що погодився взяти нас у підмайстри. То був огрядний чолов'яга з квадратною щелепою, схожий на бугая; сказав, що алхімія йому невідома, натомість він може навчити високому мистецтву інвокації для пошуку істини серед потойбічних потвор. Ми з братом вирішили, що така наука стане гарним початком, і щедро заплатили наперед.
Знання «Ґоетії», «Теургії», «Арс Алмаделі», «Арс Павліни» та «Арс Ноторії» згодилися в Алба-Юлії — місті, що стислося до стін темного присадкуватого будинку, нашого прихистку, в якому завжди пахло сирістю. Спочатку ми асистували вчителеві, а потім почали власні виклики; підготовка до кожної інвокації була вимогливою, поетапною і ретельною; вчитель пильнував кожен крок, як свого часу батько, і звертав нашу увагу на безліч дрібниць, від танцю планет до поведінки птахів. Тільки-но він помічав нещасливий знак, ритуал переносився. Омите тіло, підготовлене приміщення, бездоганні креслення, вивірений час... Попри ідеальну підготовку, виклики часто закінчувалися хіба що скинутою книгою чи згаслими свічками, і лише на десяту спробу я побачив примарну тінь першого демона, який відгукнувся на мій заклик.
