На думку почергово спадали кінь, змія, лев, крук, та зрештою я обрав сову, покровительку мудрості. Пергамент пурхнув до моїх рук: угоду було написано акуратним почерком, що скидався на почерк мого батька. Я уважно вивчав кожен рядок у пошуках дрібнесеньких літер...
— Тут немає жодного підступу, — озвався Ґаад. — Я вищий за нице ошуканство.
У разі невиконання мого завдання покарою була смерть. Я скріпив угоду краплиною крові. Пергамент зник.
— Наступного разу, аби не шукати мене десятиліттями, скористайся цим, — мовив Ґаад, і на капшук лягла згорнута цидулка. — Прочитай, коли закінчиш, аби повернутися до моїх угідь.
Килим стрімко злетів в небо. Мене розпластало від такої швидкості, а за кілька кроків від сонця килим розтанув, і я, засліплений, полетів у чорну прірву, аби невдовзі отямитися в рідному світі...
Капшук свідчив, що пригода мені не наснилося. Сповнений сил, ніби мені знову шістнадцять, я рушив виконувати завдання, яке виявилося напрочуд легким — за тим винятком, що навколо знову точилася війна, а я не розумів, хто проти кого воює, бо з дитячих років проміняв цікавість до політики на пошуки безсмертя.
Стежка білих зернят, важких і холодних, ніби камінці, привела мене до Кримського півострова. Я не наважився ступити на рідні колись землі, та рушив далі зі сум'яттям на серці.
Поливши останню насінину кров'ю, я кинув її до старого гнилого пенька, і розгорнув записку, сподіваючись, що вона перенесе мене до пойтобічного палацу. Але там був опис ритуалу: словесна формула, вариво, — доволі просте для досвідченого алхіміка — і, найстрашніше, удар ножем у власне серце. Одним зі складників напою був легкий наркотик, що мав розпружити м'язи і дозволити самовбивчий рух. Я сумнівався: де це бачено, бити себе ножем у серце? Жоден відомий мені ритуал такого не містив! А ще еліксир... Я боявся їх від дня батьківської смерті. Лише спрага безсмертя, до якого лишалося кілька кроків, змусила мене переступити через страхи.
— Гарна робота. Все минуло згідно із задумом, — Ґаад зустрів мене золотою тацею. — Пригощайся.
Спокусливо блищали скибки дині, дольки апельсинів, виноградини, сливи, халва, джалебі та інші солодощі, яких я не бачив від юнацьких років. Я навмання схопив шматочок рожевого рахат-лукуму, і коли гранатовий смак розлився язиком, згадав, як обожнював цей десерт у дитинстві.
— Спробуй-но нову силу, — його очі блиснули. — Тепер для польоту килими тобі не потрібні.
Я відчув, як тілом пробігає лоскіт, подих перехоплює, кінцівки змінюються... Я заплющив очі людиною і розплющив величезним пугачем. Перший політ! Моєму захвату не було меж, і я мало не розбився, коли спробував приземлитися. Такого мій брат ніколи не здобуде!
— Людино! Я поділюся з тобою не лише довголіттям, а й могутністю чарів, — провадив Ґаад, коли я обернувся. — Якщо впораєшся з новим завданням так само швидко й бездоганно.
— Впораюсь, — випалив я, не задумуючись.
Ґаадів регіт гулкою луною прокотився подвір'ям, змітаючи листя і плоди з персикових дерев.
Нова справа виявилася непростою: я мусив розшукати людину, і людину не абияку, а що пасувала до цілої низки вимог — опис скидався на героя казок, від чого мій первісний запал ущух. Адже на кону знову стояло моє життя.
— Ти впораєшся, — мовив володар, прочитавши відблиски думок на моєму обличчі. — У тих землях, звідки ти прибув, нині точиться війна...
Під час сівби я трохи дізнався про ту війну: почалося з того, що захисники східних кордонів держави Річ Посполита повстали за свої права. То було не перше їхнє повстання — але тепер воїни, які йменувалися козаками, жадали не просто привілеїв, а власної держави. Дозволити їм такого зухвальства не могли, і полилася кров.
Так завжди було, так завжди буде.
— Шукай у серці битв і поруч них, шукай у солдатських наметах. Саме там, серед простих воїнів, ти знайдеш потрібного зуха, — казав Ґаад. — Переконай і приведи його сюди ритуалом; на цьому твоя частина угоди буде виконана.
Пергамент упав мені на долоні. Обмін на частку довголіття і сил князя... Також зцілення від будь-яких ран — щоправда, ціною власної плідності... Оскільки я не відчував потягу до жінок, така ціна мене не відлякнула, і підпис засвідчив мою нову обіцянку. Пергамент розчинився в повітрі.
Сповнений рішучості, я виступив на пошуки жертовного засланця, найменшою думкою не припускаючи, що знайду свого єдиного друга.
Його звали Мамаєм.
***
Порипували ремені на стягнутих зап'ястках. Босі ноги рвали багнисту дорогу, розквашену зливами. Голі тіла роз'їдали струпи бруду, на обличчях запеклися кров і розпач. Ні малих, ні старих, — нікого, хто міг сповільнити рух. За полоненими строкатою отарою слідували корови, вівці, кози.
Нагайки жалили плечі та спини, висмикували зі стиснутих губ стогони. Погоничі били здебільшого чоловіків — жінок лишали на потіху. Нещасливців, які впали, нещадно батожили. Втупившись під ноги, вкриті потом і безнадією, бранці крокували назустріч неволі. Хтось мовчки плакав, хтось стиха молився, ніхто не думав про втечу: то було неможливо.
