У ніч пограбування вони чекали до світанку. Замерзали, стовбичили у тому провулку, але ти не повертався. На ранок вирішили, буцім у сховищі щось трапилося. Малюк і Варган пішли сховати здобич, а мій брат лишився. Крутився коло банку весь день, виглядав, чи не виведуть тебе арештованим за спробу пограбування. Його змінив Малюк, затим Варган, і так по черзі вони чергували мало не тиждень. Нічого. У новинах — тиша. За випивкою розбалакали кількох банківських клерків, але ніхто нічого не чув. Повернулися засмучені, з мішком дукачів, але без тебе. Ох, я тоді їм наговорила... Не могла змиритися, що ти міг просто зникнути. Не хотіла думати, що лишилася з Олею сама.
— Вибач.
— Не варто. Я виплакалася, і ми продовжили задумане.
Вивозили родини характерників за кордон, різали хортів, купували відомості про їхні сховки і спалювали дощенту, вбивали ватажків... Усе минало так легко, неначе твоєю втратою ми підкупили прихильність долі. Країна шаленіла від новин про протистояння хортів Святого Юрія і лицарів Сірого Ордену. Більшість вболівала проти сіроманців, але ми завжди мали підтримку по всіх усюдах. Навіть серед попів!
Я здебільшого марнувала час і гроші на спроби дізнатися про тебе. Оббивала пороги відьом, ворожок, віщунів, але всі відмовлялися або повідомляли скорботно, що можна забути про цю людину — мовляв, доля твоя тепер навіки вплетена до Потойбіччя. На запитання, як тебе можна витягнути звідти, всі лише витріщалися і відказували, що це неможливо. Ніби змагатися з вітром чи битися з тінями, говорили вони, все марно, забудь його, жінко, відпусти і знайди іншого.
— Після поразки на озерах мене накрило відчаєм, — Катря надпила калганівки. — Хотілося вити від безвиході. Втекти звідси, якнайдалі від безпросвітного лиха, на інший край світу, куди Гнат родину відправив, втекти й почати нове життя... Та моє серце відмовлялося вірити. Я не могла втекти без тебе! І ось ти тут, зі мною, пошарпаний потойбічними вроками, але живий... Повернувся, звідки не було вороття. Ті всі шарлатани і шеляга ламаного не коштували!
— Ти завжди була сильною духом, Іскро, — сказав Северин.
Просто ти не бачив леза біля горла своєї доньки, відповіла Катря подумки.
— А про яку поразку на озерах ти згадала? Невже Орден програв?
— Орден? — Катря хитнула головою. — Ордену більше не існує.
Чорнововк повільно відклав скибку хліба, яку тільки-но збирався надкусити, вперся у дружину колючим поглядом. Його худі щоки, порожевілі від вечері, знову зблідли.
— Що ти сказала?
— Ти все почув.
Навесні після твого зникнення, тобто рік тому, наші загони атакували Почаївську лавру, одну з найбільших цитаделей хортів. Свята вода їм не допомогла: ми здобули перемогу. Довели, що оговталися після поразки під Будою, довели, що можемо копнути у їхній м'якенький підчеревок... Ми раділи недовго. Невдовзі за допомогою загонів Варти хорти штурмували наш табір на Шацьких озерах. Хто зрадив — донині невідомо. Кривава була ніч... Настріляли стільки, що місцеві там досі срібні кулі знаходять. Тіла палили на величезних багаттях, аби нових дубів не виросло.
Ті, хто вижив після поразки, остаточно зневірилися і розсіялися. Як Вільна зграя після Вовчої війни... Після Буди нас лишилося небагато, а після озер і поготів. Кожен сам за себе — так більше шансів на порятунок. Багато хто подався за кордон. Мої нечисленні подруги зникли. Влітку Кривденко і Шварц урочисто проголосили Орден розбитим. Проте наша ватага — Еней, Варган, Малюк, Павич — продовжувала справу. Тепер полювали ми, а не вони. І бодай то були останні укуси вовка, ми не спинялися! На грудях кожного вбитого вирізали послання: S.O.
— Це Малюк вигадав?
— Як ти здогадався?
— Відчувається шляхетний почерк із домішкою північних військових звичаїв.
— Він вирізав найкраще з-поміж нас.
У газетах маленький загін охрестили бандами месників. Думали, ніби діє кілька таких ватаг.
Ми стали їхніми примарами, нічними жахіттями. Жалюгідні божі воїни не могли нас вистежити. Уявляєш? Безокий, безвухий, безголовий, божевільний і мамця з немовлям на руках — невловима банда! Жодного провального замаху. Досі не можу змиритися, що наш Орден знищили такі нікчеми... Чорт зна, як воно тривало б далі, але настала війна.
За зиму п'ятдесят третього османи захопили Князівство. Всі думали, що на тому й скінчиться, адже вірили, що на Двоморський Союз напасти ніхто не зважиться. Проте влітку, як і обіцяв Малюк, турки вдарили по Криму і поляках. Водночас із півночі на литовців посунув Альянс. Наші кинулися допомагати всім одразу, розпорошили сили, і то була велика помилка, бо восени зі сходу прийшла Орда.
