Пісня дібров полностью

Він шморгнув, і Ярема видобув із кишені чистенького носовичка з монограмою. Гнат щедро висякався, хотів було повернути, проте отримав носовичка у подарунок.

— Мусить бути шпарина. Умова, про яку ніхто не пригадує, — Северин намагався переконати не стільки їх, як самого себе. — Якщо іншого виходу не буде, то таки спалити кляту угоду.

Раптом Яровий ляснув Северина по спині — той аж зубами клацнув.

— Знаєш що, братику? Вперед! Я в тобі не сумніваюся. Раз засумнівався — а ти взяв і вколошкав клятого Темуджина, — шляхтич широко всміхнувся. — Може, саме перед тобою відкриється секрет нашого звільнення?

— Дякую, Малюче, — Северин ляснув по Яремовій спині у відповідь — наче по колоді гепнув. — Тоді вирішено. Зранку поїду до Ліни просити допомоги з ритуалом.

— Наша поміч треба?

— Ні, Енею. Хочу зробити це сам. Коли не вийде — настане ваша черга.

— Як скажеш, братику. Після останніх місяців невелика перерва піде всім на користь.

— А тепер, коли ви набазікалися, повернімося до прощання з Павичем, еге?

У світлі зірок вони проводжали Савку, поки від втоми та випитого не заснули просто біля могили.

Ти розчаровуєш мене, Северине. Позбутися кривавої угоди? Ніколи не думав, що ти боягуз!

Кожен сіроманець, який прожив доволі, приходить до цього. Тепер, коли Орден знищено, а правду про нього...

Ти повірив навіженому штукареві?

Його оповідь остаточно переконала мене. Це не воля Мамая чи Варгана — це моє власне бажання. Я хочу жити без прокляття.

Хочеш позбутися сили Потойбіччя?

Що хорошого дала мені та сила? Вовча стежка згубила маму. Змусила вбити батька. Безліч разів ставила на межу загибелі.

Слова скиглія, а не воїна.

Утратив учителів. Утратив друзів. Утратив дружину. Мало не втратив дочку. Життя нанівець! Кров, біль, страждання — ось і все, що принесла мені сила Потойбіччя.

Ти ніколи не зустрів би цих людей поза вовчою стежкою.

І жив би без прокляття.

Ти ладен...

Замовкни!

Северин ударив острогами. Кінь ображено заіржав, рвонув уперед, і посвист вітру стишив голос у голові.

Коли трійця роз'їхалась, а Северин уперше за багато місяців рушив самотою, голос лунав щодня голосніше... Вкрадливий. Переконливий. Невідступний. Переслідував шепотом уві сні, другою тінню вився за спиною, втручався в думки непроханими заувагами. Голос, що звів із розуму батька, повернувся до сина проклятим спадком.

Ось чому угода має бути знищена!

Як і минулого разу, Ліна зустрічала біля хвіртки.

— Ти живий, — зронила замість привітання. — Оля дуже зрадіє.

— Вітаю, Ліно, — характерник спішився, хотів було обійняти відьму, але вчасно спинив себе. — У вас усе гаразд?

— Так, Северине. А у вас?

Цього разу її голос звучав привітніше.

— Ми вирізали останній загін хортів. Знайшли древнього чаклуна, що свідчив світанок Сірого Ордену і стояв за його знищенням. Втратили Савку, який заплатив життям за вбивство того чаклуна.

— Співчуваю втраті, — Ліна запросила його на подвір'я.

— Оля у хатині. Йди до неї, а конем я займуся.

— Дякую, — він передав віжки.

Невеличка стайня стояла порожня.

— А де Максим?

— Поїхав залишити місячне ярмо деінде. Ходи вже! Потім потеревенимо.

Першим його появу помітив Хаос — розпушився, зашипів, утік під ліжко. Оля обернулася: личко осяяла усмішка, яка за мить зникла у плачі, і дівчинка прожогом кинулася йому в нош. Северин упав на коліна, притиснув доньку до себе, ловив грудьми схлипи, гладив пальчики, що стискали його плечі, водив щокою по м'якому волоссю... Заплющив очі, відчуваючи, немов розчиняється в маленьких обіймах.

— Тато повернувся, — прошепотів, і, поки донька не бачила, витер сльози.

Коли Ліна зайшла до хатини, вони сиділи на підлозі, а Оля по черзі показувала дерев'яні фігурки. Характерник старанно розглядав кожну, поки її не забирали, і давали натомість наступну.

Відьма дочекалася, коли Хаос зволіє покинути поріг, і захряснула за котом двері.

— Мені здалося, чи Оля гралася з тим пекельним створінням?

— Хіба не дивовижа? — Ліна збирала на стіл. — Уперше бачу, щоби Хаос підпустив до себе когось після Соломії. Зазвичай він ладен видряпати очі будь-кому, хто його торкнеться... А Олі дозволяє навіть за хвоста смикати.

Дівчинка посміхнулася і помахала дерев'яним котиком.

— Вона досі не зронила ані слова, — зауважив Чорнововк, намагаючись приховати тривогу.

— Зцілення потребує часу. Дівча мовчить, але зірко бачить, гостро чує і жваво метикує, — відьма підморгнула Олі. — Твої сакви лежать у стайні, коня я доглянула. Коли ти востаннє перевіряв його підкови?

— Хороше запитання...

Колись Соломія, тепер Ліна — відьми вміли змусити його почуватися присоромленим!

— Іще трохи, і закульгає, — напучувала Ліна. — Не можна так нехтувати конем. Ти ж досвічений вершник!

Коли живеш у зламаному часі, про підкови думаєш насамкінець.