— Ти! Це ти понівечив мене!
Криве Око кинувся до вікна. Одяг стрімко вкрився брунатним пір'ям, чоботи всохлися до пазуристих лап, розкинуті руки обернулися крилами — і величезний пугач вилетів із вежі.
— Стій, паскудо!
Не роздумуючи, він стрибнув услід.
Учепився обіруч за пташині лапи, підтягнувся, заходився жмутками виривати пір'я. Ненависний мучитель злетів вище, але Савка не помічав — він бив, гриз, мстився за вкрадені роки і втрачений розум, за мільйони невдалих спроб, за розпач і безнадію... Пугач намагався скинути його, викручувався, смикав лапами, дряпав, дзьобав, та нічого не допомагало.
Двоє чоловіків упали на вежу, покотилися по черепиці. Хруснули кістки. На біль Савка не зважав — вихопивши ножа, заходився частувати ворога в груди, в живіт, в шию... Жага помсти виповнювала його силою.
У боротьбі противники зчепились, ковзнули зі стріхи, полетіли до землі, з огидним важким звуком гепнулися на площу: спочатку чаклун, сіроманець верхи. Втративши ножа, Савка вчепився у шию ворога.
— Добре, хлопче, — прохрипів Криве Око. Його череп розколовся навпіл. — Ти переміг.
І раптом тіло чаклуна обернулося багряним порохом.
Під вагою характерника скульптура миттю провалилася, втративши людські обриси. Савка, вкритий червоним пилом, очманіло покрутив головою, чхнув і перевернувся на спину. Ноги не слухалися, шия заніміла, груди вибухали спазмами болю — але сіроманець усміхався.
Він переміг.
Яскравою блакиттю бриніло небо. Справжнє небо. Він лежав на бруківці. Справжній бруківці. Все навколо пахло. Відчувалося. Існувало... Направду існувало.
Лабіринт лишився позаду. Він вибрався!
І помстився.
Хочеться їсти. Хочеться пити. Все тіло болить. Чи то обмочився від щастя, чи то кров тече... Так одразу і не збагнеш. Неподалік чуються крики друзів. Поспішають до нього... Як же змінилися їхні голоси! Як же вони постаріли! Особливо Щезник... Скільки років минуло? Що вони встигли пережити? І куди подівся Варган?
Болить, сильно болить. Треба підлататися, гарненько відпочити, а потім вони сядуть разом — і почнуть гомоніти. Базікати без угаву цілий день і всеньку ніч, теревенити, пити, реготати й бенкетувати на честь того, що неймовірний Савка Деригора на прізвисько Павич здолав клятий Лабіринт і нарешті повернувся!
Щасливий Савка тішився мріям, купався у променях осіннього сонця, слухав його пісню, пісню тріумфу і перемог, пісню славетних легенд і героїчних звитяг, а потім скорився втомі довгого подоланого шляху, заплющив очі і дозволив пісні віднести себе туди, де немає болю та скорбот.
Ніхто не просив народження. Кожен повернеться до небуття.
Хоч хто ти є, хоч де зростав, хоч якими справами прославився чи зганьбився — на кожного чекатиме могила. Безликий кенотаф чи розкішний надгробок, підземна крипта чи родинний склеп... Усе зітліє в обіймах часу і повернеться до землі. Твої друзі помруть, твої нащадки поїдуть, твій слід в історії занесе порохом забуття. Все, що сьогодні здається величним, за тисячу років обернеться відлунням давньої епохи, про яку сперечатиметься зграйка нікому не цікавих учених... Спитай у славетних князів забутих держав, які спочивають у загублених курганах.
Смерть має безліч запахів, і сьогодні вона пахла розритою землею. Северин глибоко вдихнув.
Пилип.
Катря.
Савка.
Певно, їм забагато щастило. Певно, настав час платити за благовоління фортуни. Хто буде наступним? Ярема? Гнат? Він сам?
Принаймні вони мали змогу поховати Павича.
— Стрінемося по той бік, брате.
Червона тканина, гідна савану, знайшлася у скринях чаклунського манаття.
— Ні, — озвався Еней. — Ми ніколи не зустрінемося. Ні по той бік, ні деінде.
Надгробку чи хреста не ставили.
— Пам'ятаєте дорогу з Буди до Києва? У день нашого знайомства? — спитав Яровий. — Він мріяв стати легендою Сірого Ордену... І він став нею.
Незабаром тут зійде молодий дубок, який ніхто не посміє зачепити.
— Могила Мамая. Характерника, який став на вовчу стежку першим, — сказав Северин. — Могила Павича. Характерника, який убив найзапеклішого ворога Ордену.
Історія Рахмана розставила всі уламки по належних місцях. Вона була жахливою. Вона була правдивою. Чаклун не брехав — а от історія заснування Сірого Ордену виявилася оманою.
— Пряма постава. Ясний погляд. Те, як він говорив... То був Савка, — мовив Гнат. — Якимось чином йому вдалося повернутися.
— І врятувати нас, — додав Чорнововк. — Знову.
— Павич умів дивувати, — Ярема протер пальцем під очною пов'язкою. — Він втручався завжди вчасно... Коли ми найбільше потребували.
— За Павича, — хрипко сказав Гнат.
— За Павича.
В алхімічних запасах вежі знайшовся міцний спирт, який розвели дещицею води.
— От нащо він у вікно кинувся? — Бойко тупнув ногою. — От нащо? Був би живий-здоровий!
— А Рахман летів би кудись далеко, де ніхто ніколи не знайде, — відповів Ярема. — Усі злочини зійшли б йому з рук...
— То зрозуміло. Якби хтось так порізав мою довбешку, я б за тим виродком у пекло стрибнув, — перебив Гнат. — Так, Павич не розгубився, так, не згаяв шанс на помсту і загинув гідно. Але мені від того не менш паскудно!
