— Їхня лінія завжди була сильна в передбаченнях.
— То ви знайомі?
— Я знав його пращурів. Ми поділені на... Клани? Доми? Важко дібрати співзвучне слово з вашої мови. Нам відомі родинні стосунки, та вони не важать так багато, як у світі людей. Наш рід визначає, ким ми є і ким можемо бути; втім, це не робить нас нерівними... Але я бачу нерозуміння у твоїх очах і далі не продовжуватиму. Істотам, які нищать собі подібних за відмінність кольору шкіри, не збагнути таких речей.
— Досить уже клинів!
— Тебе самого мало не вбили за підписання моєї угоди. Не варто ображатися на правду.
— Ти зневажаєш людей, але доїш нашу кров, як молоко з корів.
— І ніколи не приховував цього, — Ґаад вищирився. — Безперечно, ваш вид має кілька чеснот, але їх не видно за лісом недоліків.
— Годі просторікувати, — Северину набридло слухати образи. — Отже, тобі необхідно серце лісовика і живий характерник.
— Доброволець. Я не заволодію тілом без згоди власника, — Ґаад підморгнув. — Це ж не запхати комусь каміння в горлянку.
— Отже, весь успіх видатного задуму тепер залежить від тупих створінь? — поцікавився Чорнововк із посмішкою. — Тобі неабияк пощастило, що хорти не вполювали мене.
— Чому ти вважаєш себе особливим? Через поцілунок мавки? — Ґаад насупився. — Не прийшов би — прикличу іншого.
— А якщо ніхто не відгукнеться?
— Тоді мій план не справдиться і цей світ остаточно загине, — знизав плечима Ґаад. — А ваш світ стане нашим!
Що?!
— Оминемо цю дрібницю, оскільки мені не потрібна паніка, — Ґаад клацнув пальцями.
Северин відчув, ніби тільки-но забув щось дуже важливе.
— Слухай уважно: ритуал має відбутися того дня, що зветься у вас зимовим сонцестоянням... Чого ти гигочеш?
— То мій день народження.
***
Чи закляття розсіялося зі смертю Савки? Чи на самоті його воля зламалася, наче билина над урвищем?
Малюк поїхав до матері. Щезник поїхав до доньки. А він зостався наодинці зі світом, де йому не лишилося ні призначення, ні близьких.
Хіба горілка, надійна і безвідмовна, завжди готова скласти кумпанію, вислухати і втішити, зшити нудотні дні ниткою жаданого забуття. Він пірнув до знайомого чорторию, плив у білих глибинах серед коренів калгану та розсипів кмину, довкола кружляли червоні перці з качанами кукурудзи, поволі тонули уламки пляшок і глеків, а він потопав разом із ними, розчинявся в каламуті...
Гнат хрипко закашлявся, гупнув по грудині кулаком, сплюнув, крекнув. Спати в мокрій фосі було кепською ідеєю: вимазаний у рівчаку одяг не висихав, а необачно залишені відкритими сакви нахлебталися дощу, тож довелося їхати у вільгості — Упир-бо завіз у задуп'я без жодної халупи, а морочитися з мокрими гілками для вогнища характернику було ліньки. Не цукровий, не розтане.
Тим паче, що сивуха зігріває не згірш. Він приклявся до пляшки, але ковтнув самі краплі.
— Курва мати!
Схопив іншу — порожня. І фляжка спустошена. Останні срібні кулі проміняв на той первак!
Обурений нестачею, сіроманець зіп'явся на ноги, кілька секунд утримував рівновагу, а тоді поплентався до припасів. Вивернув торби догори дригом, зазирнув у кожну з головою, однак питва не знайшов. Спробував копнути Упиря, — хтось мусив бути винним — але промахнувся і зарився пикою в землю.
Протер очі, зосередив погляд на дереві перед собою... Не може бути!
Дуб. Характерницький дуб!
Хвилястою ходою Гнат сягнув заповітного дерева. П'яним щастить! Він дістав ножа, одразу впустив, лайнувся, нахилився, упав слідом. Треба позначити це місце в атласі... Якби він не загубив його бозна-коли...
Бойко розрізав пучку великого пальця, став на коліна, приставив поріз до кори.
— Катре! Іскро! Тобто... Іскрі від Енея! Що за день сьогодні? Себто вечір... І який місяць? Вересень? Жовтень? Насрати. Іскрі від Енея. Сестричко! Годі вже ховатися. Ми тут усі очі виплакали. Повертайся! Щезника ти, може, й надуриш, але не мене. Ті хорти хіба що чоботи твої могли облизати. Таким недолугим вилупкам не дано тебе вбити! Ми їх усіх вирізали, так що будь спокійна. Відрубали тупі макітри одну за одною, вони котилися по землі, наче качани гнилої капусти, поки тіла обсиралися наостанок. А падлюку Шварца всадили на палю, де він і здохнув у страшних муках. Шкода, що ти пропустила! Та я розумію: втомилася. Понад рік із немовлям на руках, без допомоги, у вічній втечі... Кожен схотів би відпочити після такого. Але ти повертайся, добре? Нам без тебе сумно. Доньці сумно, Щезнику... І мені також!
Мить він збирався з думками.
— Усеньке життя боявся тебе, а попервах навіть ненавидів, бо ревнував до батька... Чому не цінував найдорожче? Чому Уля й Остап мусили назавжди поїхати, аби я усвідомив втрату? Чому ти мусила зникнути, аби я збагнув, наскільки рідною ти мені була? Твій менший брат — той іще йолоп, правду ти казала... Агов! Чуєш, Катре? Я — йолоп! Можеш так до мене й звертатися. Тільки повертайся. Нехай Мамай... О, про Мамая, до слова, ми багато дізналися! Він читати не вмів, уявляєш? І не хотів, аби характерники набирали нових джур... Я би з ним випив. Але розповідати все у листі не буду, бо тоді точно не повернешся.
