У новому приступі кашлю Гнат звів очі на темну колону стовбура. Краплина крові лишилася непомітною маленькою плямкою на корі. Не було червонястих іскор та кривавих літер, не було рядків його послання.
Іншою рукою він сягнув землі. Намацав і підняв кілька жолудів. Придивився до опалого листя — воно не було ані криваво-чорним, ані біло-попелястим. Звичайне дубове листя жовтавих і брунатних відтінків.
Бойко подув на поріз, сперся спиною об стовбур. Підніс обличчя до хмарного неба і заплющив очі, відчуваючи, як земля крутиться навколо у п'яній каруселі.
— Нікчема, — прошепотів.
Нутрощі здригалися блювотними поривами. Від випитого — чи від самого себе?
Він прокинувся опівдні зі звичним похміллям. Глянув по розкиданих речах, що знову просякли вологою, пошукав їстівного, знайшов кусень черствого хліба. Запив водою, сяк-так склав речі.
Упир дивився несхвально, сіпав ніздрями, чмихав і повсякчас одвертався: не любив перегару.
— Вези до людей, — наказав Гнат.
Він дістав варгана, і, як робив щодня, забринькав — коли не було горілки, вбивати час допомагала музика. Хвилястий подзвін варгана заповнював порожнисті осінні краєвиди, бринів у холодному повітрі, ширився до сірого склепіння небес... І заспокоював.
За кілька годин кінь виніс на дорогу — як назло, безлюдну. Дороговказів не було. Упир чвакав копитами у розкислому багні, а Гнат визбирував монети, що чудом лишилися серед пожитків, поки дорога не вивела до гостинного двору «Pid dvoma strilamy». На підтвердження назви, на почесному місці в залі висіли дві древні схрещені стріли.
— Їм уже сто років, — гордовито сповістив шинкар, — Стріли, завдяки яким мій прадід збудував цей заїзд. Прошу сідати!
Бойко кинув сакви під лаву. У залі був лише один відвідувач, який цмулив у кутку пиво, тож уся увага господаря належала характерникові.
— Гарячого супу бажаєте?
— І кімнату також. Якщо цього вистачить.
Він висипав на шинквас пригорщу назбираних шелягів. Господар змів їх на долоню, перерахував, зітхнув.
— Раніше б не вистачило, — і монети зникли в кишені. — Але тепер вистачить. Я нині заробітком не гребую.
Гнат віддячив удаваною цікавістю.
— То що там за історія з цими стрілами?
— Бачите он ту, темну, з іржавим наконечником? — Певно, цю оповідку згодовували кожному гостеві. — Мій прадід застрелив кабана, що мало не розірвав доньку шляхтича на полюванні. Точно в серце поцілив кнуряці! Безмежно вдячний шляхтич наказав прадіду пустити другу стрілу — аби земля, куди вона впаде, стала дарунком за врятовану дівчину...
Шинкар налив повну миску годзі, відрізав свіжого буханця, поставив частування перед гостем. Пахло смачно.
— Де ми зараз?
— Перепрошую?
— Що це за дорога? — Гнат запрацював ложкою, ретельно оминаючи вуса, що вічно намагалися втрапити до рота.
— На шляху з Гайсина до Немирова. Далі буде Вінниця. Заблукали?
— Трохи, — характерник невизначено покрутив ложкою. — То що сталося з прадідом? Стріла влучила в жабу, яка перетворилася на князівну?
— Куди там! Обміняв отриману ділянку на придорожну, побудував цей двір і назвав на честь двох стріл, які змінили його життя.
— Зазвичай шляхтичі харкають простолюдинам на спини, а не осипають землями.
— То був істинний шляхетний пан. Велика рідкість!
— Як цнотлива шльондра?
Шинкар весело розсміявся і вказав на його шаблі.
— Ви часом не військовий?
— А що?
— Батько мій завів традицію — першу воякам наливати безкоштовно.
— Коли Сірий Орден досі вважається, то наливай.
Шинкар здивовано витріщився. Поглянув на Бойка, наче вперше.
— До гетьмана Ярового між цими стрілами спочивав образ Мамая, — прошепотів, наче чоловік у кутку міг підслухати. — Довелося зняти, коли хорти погрожували все тут спалити.
— Хорти тепер гризуть землю, — відмахнувся Гнат.
Шинкар забрав миску, і подав повну чарку, яку характерник здолав одним ковтком.
— Добрий самогон.
— Дідівський рецепт! Смакує?
— Грошей катма, так би я ще випив.
До шинкваса підійшов інший гість — цибатий юнак. Одяг мав недешевий і чистий, на поясі спочивав палаш у лискучих піхвах. Якийсь нахабний панич, виснував Гнат.
— Першу випив на дурняк?
Щоки всіяно вуграми, зуби безперестанку покусують верхню губу, погляд скаче сюди-туди. Чимось він нагадував Гнатові пам'ятного Бориса-Мармуляда.
— З яких ти військ? Полк смердючого одоробла?
Характерник зміряв юнака байдужим поглядом.
— Що ти витріщився, гівно? Коли востаннє мився?
У старі часи, подумав Бойко, він би вже зуби випльовував.
— Бійки шукаєш, хлопче?
— Паща у тебе сральником тхне, — жевжик хруснув шиєю, ніби розминався. — Може, й шукаю.
— Іди під матусину спідницю пошукай, — відмахнувся Гнат. — Там зазвичай не проштовхнешся.
Юнак вихопив стилет.
— Аніруш! — Шинкар дістав масивну палицю, вкриту цвяхами. — Коли треба морди чистити, то пензлюйте за огорожу, шановні! А тут зберігайте порядок.
Характерник зітхнув, споглядаючи порожню чарку. Жевжик плюнув на шинквас, зміряв сіроманця лютим поглядом і вийшов, гучно траснувши дверима. Шинкар незворушно витер мокротиння ганчіркою.
— Скільки пива те щеня вижлуктило, коли лізе до незнайомця з двома шаблями? — поцікавився Гнат.
