У гармидері потонув звук першого пострілу. Черепом пробігли дрібні тріщини, і за мить удар лапи розмітав їхнє багаття, наче купку листя. Довгий хвіст, скручений із гнучкої лози, врізався в білого вовка з такою силою, що Максим відлетів у стовбур дерева.
— Груди, Щезнику! — проревів Ярема. — Стріляй у груди!
Другий постріл вибив з кліття грудини кілька галузок. Розкидисті роги хитнулися.
— Револьвери! — Яровий ухилився від удару, що розпанахав землю і підняв хвилю бризків.
Якусь мить лісовик звільняв занурені до ґрунту пазурі, і шляхтичеві цього вистачило, аби відповісти замашним ударом у плетені груди. Від зустрічі з пірначем віття затріщало, а чудовисько відскочило сягнистим стрибком і крутнулося довкола. Хвіст на очах видовжився, обплутав Ярему кілька разів, стиснув.
Северин кинувся навперейми, ударив шаблею, перекотився, рятуючись від гострих пазурів, ударив удруге. Лісовик заревів, хвіст відпустив Малюка і натомість хльоснув по лезу шаблі, що зламалася навпіл, наче суха галузка.
Гнат притьмом заряджав барабан револьвера новими набоями...
— Просимо, пане Бойку, просимо! — схожий на ропуху шинкар аж сяяв. — Раді бачити, давно у нас не були... Це ваш новий джура?
— Мій син.
— Ласкаво просимо, завше раді вовчим лицарям, — шинкар уклонився Гнатові, і продовжив розмову з Нестором: — Ваша донька вже долучилася до лав Ордену?
Гнат відвернувся, аби батько не побачив, і скорчив гримасу.
— Так, — характерник нетерпляче озирнувся. — У вас нині тільки патякають чи досі застеляють?
— Ображаєте, пане Бойку! Дозвольте перепитати: ви для себе чи...
— Для сина, — Нестор ударив Гната по плечу. — Уже тринадцятий минуло! Вуса лізуть.
— Справжній парубок! Має потреби, — кивнув улесливо шинкар.
Здавалося, ніби в нього при кожному слові роздувається горло.
— Приведи найкращу з молоденьких, — наказав старший Бойко. — За платню не турбуйся.
— Буде зроблено!
Ночами Гнат згадував Меланію. Мріяв про той весняний день, фантазував, як усе могло продовжитися, якби Свирид не завадив. Уявляв і те, і се, допомагаючи собі рукою... Аж батько його за цим заскочив.
Гнат спаленів, Нестор розреготався, і наступні кілька днів вони їхали сюди, до безіменної зали з липкою від пива підлогою, напханої чумаками, сердюками та іншим мандрівним людом, серед яких сновали легко вбрані жінки, шо сміялися на колінах, випивали і отримували щипки.
— Прошу пана!
Перед ними стала дівчина в одній лише сорочці з тонкої, майже прозорої, тканини. Пишний стан, великі груди, чорне волосся, ніс із горбинкою... Темні очі дивляться на Гната з цікавістю. Красива! Не така, як Меланія, але однаково красива.
— Чудовий вибір для першого...
— Сказився? — перебив Нестор люто. — Пархату лярву моєму синові підсовуєш?
Дівчина опустила голову, наче ляпас отримала.
— Батьку, але...
— Стулися.
— Перепрошую! Вибачаюся земно! — шинкар стрибав, наче справжня ропуха. — Зараз усе виправимо!
Він зник, аби за кілька хвилин повернутися з іншою — тонкою, наче тростинка, дівчиною з великими блакитними очима. Русяве волосся нагадувало Меланчине, та миловидність блідого обличчя псував вираз безпросвітньої туги.
— Ця краща, хоч і маркітна, — Нестор кинув срібняка шинкареві і наказав синові: — Йди, Гнате. Повертайся чоловіком.
Сумноока провела до невеликої комірки, просякнутої запахом поту. Тут бракувало віконця і свіжих простирадл. Дівчина всадила Гната на ліжко, зачинила двері на засув, і по шурхоту сорочки він здогадався, що одежина ковзнула на підлогу. Вправно допомогла Гнату роздягнутися. Потім взяла його руки і поклала на свої гострі грудки.
— Може, свічку запалиш? — спитав Гнат.
— Якщо пан дозволить, — прошелестіла дівчина. — Без світла.
Переклала його долоні собі на сідниці.
— Пан бажає на спині? На животі? Чи...
— Лягай на живіт.
У тиші вона прийняла його. Спочатку Гнат, засліплений новими відчуттями, рухався обережно: відповіддю була мовчанка. Тоді він, розпалившись, заходив швидше, занурювався глибше — і видобув лише тихе зітхання.
Та з власною рукою у нього було більше пристрасті, ніж із цією дівчиною!
Хлопець лютився. Чи вона сліпа? Чи не бачила його? За ці роки пророцтво Меланії справдилося: дівчата пожирали його поглядами, він міг обирати мало не кожну... Як вона насмілилася не цінувати його? Тим паче, ще й заробить! Геть не те, що він уявляв собі дорогою сюди.
Під невпинним натиском дівчина простогнала — чи то від болю, чи то від задоволення — і цей звук визволив його: Гнат здригнувся від фінальної насолоди, завмер, притулився до прохолодної вогкої спини, але дівчина мовчала. Не рухалася, ніби мертва.
Ні. З Меланкою було зовсім інакше! А тут — без світла, без розмов, без доторків, без... Без усього! Хіба за таке варто платити? Гнатові схотілося відважити дівчині ляпаса, але натомість він сів на край ліжка і почав навпомацки вдягатися.
За хвилину не стерпів.
— Невже тобі геть не сподобалося?
— Чи я засмутила пана? — В її голосі вперше прорізалося справжнє: переляк. — Прошу, не кажіть йому про це...
