Вона кинулася допомагати, але Гнат роздратовано відштовхнув її. Випадково мазнув пальцями по обличчю. Щока була мокрою.
— Ніякий я тобі не пан, — сказав знічено, і вийшов.
Потрібна Меланія. Тільки Меланія може все справдити!
Батько курив біля дверей. Усміхнувся, передав синові люльку, вдарив по плечу і зайшов до кімнатки...
... Володар лісу не звик до битв. Його рухи, стрімкі та могутні, різнилися мало: хвицати хвостом, бити лапами, стрибати, крутитися... Перші хвилини бою далися їм найважче, але характерники вижили — і тепер вправно танцювали з лісовиком у смертельному аркані. Передбачувані атаки ворога полегшували битву, та навіть поза рідною стихією Володар лишався міцним суперником, а кожен пропущений удар від нього міг завершитися смертю.
Яремів пірнач запалав чарівним вогнем, ударив по черепу, зачепив один із рогів. Від несподіванки лісовик відсахнувся — і Северин скористався миттю, аби загнати в хвоста розжареного штиха з розкиданого багаття.
Хвіст ударив об землю, наче викинута на суходіл рибина, раз, другий, але сам Володар не ворушився. Гнат затамував подих, і один за одним поклав останні шість набоїв посеред грудей, де зяяла налита смарагдовим сяйвом невелика діра. Певно, в лісі вона миттю заросла б, і лише сліпа жага помсти заважала Володарю усвідомити власну вразливість.
Гнат наскочив, додав по щілині шаблею. Лезо сягнуло середини і застрягло, немов у смолі. Володар заревів, відмахнувся лапою...
... Він проїхав повз хату кілька разів, перш ніж Меланія вийшла на подвір'я. Встала коло тину, підперла щоку долонею, зустріла усмішкою, від якої в животі розпалився знайомий вогонь.
— Не впізнала тебе, Гнате.
Він підкрутив вуса і розсміявся. Вона мала такий само вигляд, як і п'ять років тому... Хіба що стала жаданішою.
— Мати кажуть, що ти заміж вийшла.
— А правду кажуть, — Меланія потягнулася, наче кицька на сонці. — Який гарний у тебе кінь!
Упир, ніби зрозумівши її слова, весело заіржав і мотнув головою. Гнат поправив черес — так, аби вона помітила пару блискучих клямр.
— І як тобі зі Свиридом живеться?
— А потроху живеться.
Меланія повільно накручувала на пальця неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
— Діточок маєте?
— А Бог не дав поки що.
Так вони і базікали, наче павич із павою, аж намалювався набурмосений Свирид і прогнав дружину до хати.
— Їдь звідси, байстрюче!
Очі його метали блискавки, борода войовничо настовбурчилася.
— Їдь, бо Сірка з ланцюга спущу!
Гнат поглянув на кудлатого пса, що меланхолійно лежав біля своєї буди. Від його погляду песик схопився на лапи, дзявкнув і підстрибнув, усіляко показуючи, що не проти погратися.
— До тебе, Свириде, маю борг, — Бойко спішився, хруснув кісточками пальців. — Не люблю, знаєш, коли по ребрах копають. Мені тоді довго болить.
Одним стрибком перемахнув через тин. Сірко радісно закрутився довкола себе. Свирид зблід і відступив на крок.
— Є у мене двійко шабель. Люблю крутити різні фортелі, — Гнат повів плечима.
— Не ганьби перед сусідами, — прошепотів Свирид.
— Якби хотів зганьбити, ти вже лизав би копита моєму огиру, — Гнат кинув чоловікові шеляга. — Тікай мерщій до шинку. Аби до вечора я тебе тут не бачив!
Свирид хапнув ротом повітря, побуряковів, стис монету в кулаці... Бойко сподівався, що той кинеться в бійку, і наготував кулаки. Але чоловік кинув зажурений погляд на хату, згорбився і пішов геть.
— Гарно у вас тут, — сказав Гнат, роззираючись.
Килим, скрині, рушники, посуд — у матері вдома й третини цього нема. Щедрий посаг дав бондар за доньку!
— А куди ти мого чоловіка відправив? — поцікавилася Меланія, скидаючи хустку.
Волосся линуло русявим потоком.
— Гаївки співати.
Вони накинулися одне на одного, злилися поцілунками, зривали одяг. Нарешті, тріумфував Гнат, нарешті ця мить настала! Її шкіра, її запах — усе, що він так ретельно леліяв у пам'яті — ось воно, в його руках, справжнє й тріпотливе!
Меланка нахилилися, лягла на стіл, і він спрагло взяв її. Намотував русяве волосся на кулак, як уявляв це роками, стискав її сідниці, наче жадане багатство, а Меланія вдячно стогнала, шарпала за скатертину, стіл трусився, все переверталося, котилося і летіло долі.
Так довго мріяв про неї! Про її теплі долоні, про її м'яке пружне тіло...
Та після хвилі щенячого захвату Гнат усвідомив, що не відчуває нічого особливого.
— Все добре?
— Стрибай на ліжко.
У м'яких перинах він ліг на неї зверху, і спробував знову. Цілував ключиці, стискав зап'ястки, облизував соски, віддався, занурився...
Не міг повірити. Не міг розчаруватися.
Це ж Меланія. Та сама Меланія! Хіба вона може бути такою, як усі решта?
— А ти — справжній звірюга, навіть подиху не переводиш, — вона поцілувала вибитий на його грудях візерунок. — А на вовка перетворишся?
— Хіба попросиш.
— Може й попрошу...
Її загравання лишали байдужими — ніби чари розвіялися.
— Давай як тоді, коли ти мене до гаю привела, а Свирид завадив.
Меланія захихотіла.
— А ти бешкетник! Навіщо?
— Хочу закінчити те, що почалося тоді.
