— Все це — насправді. Ти, я, Оля. Ми — тут. Разом, — сказала Катря і міцно стиснула його руку. — Тепер треба подумати, як чинити далі.
Вона мусила їхати за два тижні. До Северинової появи той строк був повільною чергою однобарвних днів... А тепер час стікав неслухняною водою. Вперше за багато місяців Катря почувалася спокійною. Северин спав по шістнадцять годин на добу, їв за трьох і кохався з нею, як тільки випадала нагода. Спішив наздолужити втрачений час із донькою: постійно гуляв і грався з Олею, намагався вчити її слів, розповідав про все на світі, а вона з цікавістю слухала його. Щовечора мандрував околицями на Шаркані, який мало не сказився від щастя при появі старого господаря. Розпитував про минулий рік, особливо про Орду і Темуджина, читав накопичені в кутку старі газети, розглядав плакат «DO BOYU ZA UKRAЇNU», який привіз хтось із тимчасових мешканців сховку, подовгу міркував, вдивляючись перед собою. Бідкався на відсутність курива, а потім забув про нього.
Його зовнішність змінювалася. Сили поверталися, і разом із ними повертався той самий чоловік, якого вона покохала. У його голові щось визрівало, але Катря не розпитувала: просто дозволяла собі насолоджуватися подружнім життям, якого ніколи не мала, і сама дещо замислювала, та тримала це при собі.
За кілька вечорів до від'їзду Северин поділився з нею задумом.
— Що скажеш? — спитав із тривогою в погляді.
Катря шукала чесну відповідь.
— Це зухвало. Це божевільно. Це не спрацює, — відказала, і не встиг Северин засмутитися, як продовжила: — Авжеж, я за!
Може, розказати йому про свій задум? Однаково він не погодиться.
— Тоді я збираю всіх, — продовжив підбадьорений характерник. — Ти казала, що напевно можна знайти тільки Енея, правильно?
— Він зараз має пиячити у схованому селищі, а своєму розкладові Гнат не зраджує, — Катря завжди гнівалася, коли згадувала про брата. — Решту ватаги знайти буде непросто.
— Але я знайду! Ми зустрінемося в означений час в означеному місці... Всі разом.
День від'їзду минув швидко. Занадто швидко. Наче їй подали солодкого пирога, але дозволили лише надкусити.
Не встигла насолодитися новим життям. Не хотіла розлучитися з чоловіком, якого вважала мертвим понад рік. Два місяці вони мандруватимуть порізно, бо Катря тільки-но гостювала у прихованому селищі, і там чекало місячне ярмо. Вона боялася, що відпустить — і Северин зникне назавжди, адже дива трапляються лише раз у житті...
Речі вляглися у дорожні суми. Оля кружляла подвір'ям і роздивлялася перші зелені травинки, заповзято зриваючи найдовші. Шаркань стукав копитом, нетерпляче позираючи на пару, що розмовляла біля дверей.
— Тримай, — Северин простягнув кілька зіжмаканих купюр.
— Знайшов у кишенях старих гачів... Лишилися ще від того клятого пограбування.
Її наче вдарили.
— Хочеш відкупитися? — спалахнула Катря. — Грошима совість приспати — і все, шукай вітра в полі?!
— Що ти верзеш?
— Не смій! Я тебе з-під землі дістану!
Северин дивився на дружину спантеличено. За минулі дні жодного разу не поцапалися, і треба ж було все зіпсувати на прощанні!
— Вибач. То мої демони, — які, здавалося було, назавжди зосталися в минулому. — Полиш гроші собі. У тебе ні зброї, ні коня.
На знак примирення вона подарувала запасного піштоля, мішечки з порохом і кулями, простими та срібними — трофеї від хортів.
— А Шаркань...
— Лишається з нами, — відрубала Катря. — Ми дуже потоваришували за останній рік.
Оля підбігла до них і простягнула Северинові зірвану травинку.
— Це мені? Красно дякую, — він нахилився до дівчинки і міцно обійняв її.
Від цього видовища Катрю наповнило теплом, і вона намагалася запам'ятати цю щасливу картину, аби потім звернутися до неї у нові безсонні ночі.
— Доцю, скажи-но: «тато», — запропонувала Катря.
— Та-та, — відгукнулася Оля.
Северин засміявся, встав разом із дівчинкою на руках і підкинув її вгору.
— Тато! Я твій тато!
Оля засміялася.
— Та-та!
Вони обійнялися втрьох — як справжня родина. Катря всотувала ці миті з кожним звуком, рухом і запахом: вони удвох тримають доньку, вони цілують її в щічки, вона заливається сміхом... Хіба вони не заслужили цього?
І Катря наважилася сказати те, що крутилося їй на думці.
— Слухай, Щезнику, — заговорила вона. — А ми справді могли б спробувати... Як у тому мареві. Жити далеко у горах, на самоті. Гайнемо туди просто зараз, геть від усього цього лайна! Ми ж нікому нічим не зобов'язані...
Випалила — та сама не повірила власним словам. Промовлені вголос, вони луснули і розчинилися, як бульки в окропі.
— Ти ж знаєш, що зараз це неможливо, — відповів Северин лагідно. — Обіцяю, що потім так і буде. А поки наша війна незавершена, Іскро.
Катря закусила губу.
— Знаю... Але навіть прокляті душі можуть мріяти.
Він провів долонею по її щоці.
— Наші мрії змінять цей світ.
***
Зима у лісі вмирала повільно.
