Характерник перевірив, що дістав саме срібну кулю, зарядив подарованого дружиною піштоля. Лісовик — свавільне і жорстоке створіння, його норов непередбачуваний, як травнева злива. Разом із іншими «князями», як називав їх у щоденнику колишній осавула потойбічників на прізвисько Блукач, лісовики вважалися одними з-поміж наймогутніших створінь, які жили у людському світі. Якщо Володар лісу працює на Ґадру, то справи Чорнововка кепські, і постріл сріблом може дати шанс на втечу.
Кроки плямують тишу. Стовбури обабіч стежки — колони у древньому храмі. Під ногами пульсує серцебиття древнього, темного, народженого задовго до роду людського лісу. Повітря задушне, бо вітер не наважується податися в ці мовчазні лабіринти. Кліть переплетеного гілля ковтає світло. Від землі пахне прянощами, невідомими тутешнім людям. Стеляться спогади: як він ходив тут джурою без золотої клямри, як у тіні споконвічних дерев відчував власну мізерність, як постать вчителя притлумлювала глибинний страх...
Захара вбито. Осавул вбито. Бозна-скільки вбито у битві за Буду. А скільки ще полягло, поки він скнів у потойбічному полоні?
Стежка волхвів привела до невеликої галявини, чий простір обіймала огрядна кам'яна брила. Володар лісу чекав його перед олтарем: жива гора різноманітного зілля, величезні лаписька до землі, довгі гострі пазурі, древній лосячий череп, прикрашений пожовклими первоцвітами. Кремезну постать огортала хмара запахів: свіжа глиця, волога земля, опале листя, солодкава гниль... Очниці черепа палахкотіли зеленим сяйвом і лихим передчуттям.
Северин уклонився, стискаючи руків'я піштоля.
— Прийшов, — проскрипів лісовик. Він стояв за кілька кроків, але його владний голос шепотів прямо на вуха: — Ґадра шукає тебе.
— Знаю.
Після втрати половини великого пальця Северин тримав зброю гірше. Але досі був спроможний на влучний постріл за десять кроків.
— Мені байдуже, — зелені очниці спалахнули. — Вона не має влади у цьому світі. Я тут володар!
Однією турботою менше. Характерник відчув, як невидимий погляд промацує його від маківки до ніг.
— Швидко постарів. Люди як метелики. Народжуються, гаснуть. Був щеням, повернувся вовком, — чудовисько вказало на нього довгим пазурем. — Згасаєш. Тіло отруєне Потойбіччям... А я пашію життям! Ліс — моя плоть, моя сила.
— Ти кликав мене, — мовив Северин.
— Ти почув, — лісовик відійшов від олтаря, закритого його плетеним тулубом. — Хочу повернути.
На камені розпластався дебелий білий вовк. Його бік здіймався і спадав у ритмі глибокого сну. Северин відчув, як до обличчя линула кров: за всі роки, що минули відтоді, він згадав про цього вовка щонайбільше тричі. Ніби пам'ять вичистила пляму негідного вчинку.
— Не став справжнім вовком. Забагато людини, — Володар махнув лаписьками. — Забирай. Щоб запаху його більше тут не було.
Не чекаючи на Северинову відповідь, лісовик схилив рогатого черепа до білого вовка.
— Геть, — характерникові здалося, наче потвора дмухнула на хижака, — Ніколи не повертайся.
Лісовик розвернувся, а хаща враз розступилася перед ним.
— Почекай-но, — гукнув Чорнововк. — І це все?
Володар лісу спинився. Не рухаючи тулубом, обернув до сіроманця череп, немов пугач.
— Більше не приходь. Наступної нашої зустрічі хтось помре, — почувся лункий скрегіт, що, напевно, слугував лісовику сміхом. — Прощавай, людино-вовче.
На тому Володар лісу зник, огорнутий обіймами весняних дерев.
Повітря над олтарем захиталося. Вовчі обриси попливли, репнули, хутро поплямувало кров'ю й розлізлося — менше, ніж за хвилину, на камені лежав чоловік із надзвичайно блідою шкірою та білим волоссям. Навіть брови перевертня були білими. Чоловік застогнав, розплющив очі з червоними райдужками, примружився і закліпав, допоки не пристосувався зір. Поглянув здивовано на свої руки, торкнувся нігтями щоки, обережно лизнув кров між пальців, гризнув власного зап'ястка і жалісно заскавучав, намагаючись вбратися у роздерте перетворенням хутро.
— Агов, — покликав характерник.
Колишній вовк завмер, готовий відбити напад. Напружив м'язи, загарчав погрозливо, закопиливши високо верхню губу. Северин прибрав піштоля і продемонстрував руки долонями догори.
— Я прийшов із миром, — мовив заспокійливо. — Давно не бачилися, Максиме Вдовиченку.
Гарчання стихло, і тінь пробігла у червоних очах. Людська свідомість не згасла — він досі пам'ятав своє ім'я!
— Максим Вдовиченко, син Ярослави та Романа Вдовиченків, — нагадав Северин.
Альбінос здивовано витріщився — зовсім як Оля, коли він показував «чари» зі щезальним у кулаці великим пальцем.
— Я не ображу тебе.
Максим кілька разів розтулив і стулив рота, наче риба, викинута на берег. Намагався щось вимовити, але натомість проскімлив.
— Потроху, потроху, — Северин зробив крок назустріч. Максим не ворухнувся. — Не силуй себе! Слова помалу повернуться.
Аби не налякати Максима різким рухом, характерник повільно скинув опанчу, взяв у витягнуті руки і зробив іще кілька обережних кроків.
— Початок квітня видався прохолодним. Замерзнеш без одягу.
