Альбінос смикнувся, коли Северинові руки наблизилися впритул до нього, але дозволив загорнути себе в опанчу. Зіщулені очі дивилися з підозрою. Чорнововк підняв руки і позадкував.
— Бачиш? Я не бажаю тобі шкоди. Спокійно, спокійно...
— Ти... ти...
Максим промовляв непевно, наче дитина, що намагається опанувати перші склади. Чоло зосереджено насупилося.
— Я — Северин Чорнововк. Пригадуєш мене?
Альбінос протер кулаками очі. Кліпнув кілька разів.
— Зір у тебе тепер інший... Людський. Ти звик до вовчого, тож зараз усе різниться, — пояснив Северин.
Максим глибоко вдихнув повітря носом.
— Багато запахів зникло, інші ослабли. Вітаю у людському тілі.
Альбінос шморгнув носом, закинув голову і жалібно завив, проте змовк, щойно зачувши власний голос.
— Розумію, — продовжував Северин. — Ти був вовком. Забув старе життя і не бажав повернення. Але Володар лісу вигнав тебе. Ти — знову людина.
Максим уважно роздивився Чорнововка. Погляд його був недобрий.
— Хто. Ти?
Він хотів спитати більше, але не знайшов потрібних слів.
— Я все розповім. Слухай уважно, і згадаєш минуле. Я говоритиму довго. Хочеш пити?
— Ні.
Максимові слова нагадували гарчання. Червоні очі з-під білих брів дивилися з недовірою. Чорнововк зітхнув і взявся викладати.
— Мене звуть Северин. Ми з тобою, Максиме, були друзяками дитинства. Але після Рокошу наші родини — родини Чорнововків і Вдовиченків — ворогували. Сірий Орден проти Вільної Зграї, кривава Вовча війна... Пригадуєш? Твій батько, Роман Вдовиченко, і моя мати, Ольга Чорнововк, загинули при спробі залагодити перемир'я. Розбрат продовжився, і Зграя таки зазнала поразки. Твоя мати забрала вас із братом за кордон. Потім, через кілька років, ви вдвох повернулися. Мій батько вистежив і намагався вбити вас, але прикінчив лише твого брата Святослава. Тієї ночі ти вибіг прямо на мене. Я не знав, що то був ти, батько обманув мене... За його наказом я намагався тебе застрелити, але мого піштоля було заряджено чавунною кулею — і ти втік неушкодженим. За кілька місяців ти почав полювати на мене, бо прагнув помститися за брата.
З оповіддю оживали давно поховані спогади.
— Вночі ти напав на мене зі вчителем, якого помилково прийняв за батька. Вчитель поранив тебе сріблом і на моє прохання відвіз сюди на лікування. Новий Володар лісу погрожував тутешнім поселенцям смертю, і задля їхнього порятунку, за рішенням мого вчителя, ти став жертовним підношенням. Затим твоя мати повернулася до країни і викрала мене. Билася з моїм батьком на вовчому герці. Програла. Батько помер за хвилину після неї — мені довелося вбити його.
Северин намагався говорити чіткими, коротким реченнями; Максим уважно слухав і не перебивав. Характерник продовжував: пошуки Савки, збочений магнат, Потойбіччя, недобитки Вільної Зграї, плин років, Острівна війна, зрада Ордену, хорти Святого Юрія, народження доньки, битва при Буді, полон і нова війна — наче довга-довга сповідь.
— Ось так, — Северин допив останні ковтки води. — Я нічого не приховав, нічого не замовчав. Розповів усе, як було. Можеш мене ненавидіти. Я зрозумію.
— Я, — Максим обережно добирав слова, — не знаю. Був вовком. Став людиною. Порожньо.
— Мабуть, ти маєш безліч запитань...
— Запитань.
— Я готовий відповісти на кожне.
— Забагато. Слів, — Максим потер вказівними пальцями скроні.
— Добре, — кивнув Северин. — Я хочу допомогти тобі. Якщо після всього, що трапилося, ти хочеш мати зі мною справу...
Северин зробив паузу, але Максим не відповів.
— Якщо погодишся, то я радо прийму тебе як друга. У тебе не лишилося нікого, — характерник зробив паузу, але Максим знову промовчав. — Якщо захочеш битви, то я прийму твій виклик. Проте не хочу, аби так сталося.
Червоні очі зіщулилися.
— Бо я вб'ю тебе, Максиме. Мені є за що битися.
Альбінос витягнув перед собою руки, хруснув суглобами. Помацав обличчя, понюхав під пахвами. Обережно підвівся на ноги, хитнувся з носків на п'яти. Северин зробив крок назад.
Дарма він сказав про виклик.
Опанча з'їхала на землю. Під розмальованою кривавими патьоками молочною шкірою бугрилися м'язи. Рухи, спочатку непевні, налилися хижою грацією. На грудях виднівся шрам — слід Захарового пострілу.
Северин відступив іще на крок, поклав долоню на руків'я піштоля. Він не марнуватиме часу на вовчий герць: просто стрільне сріблом та й потому. До біса поєдинки!
— Сон, — розбив мовчанку Максим. — Такий довгий. Такий справжній.
— Я був у схожому, — погодився Северин. — Але, порівняно з тобою, пробув там значно менше часу.
Перевертні-безбатченки, бранці потойбічних істот. Чи міг уловити Максим цю схожість? Напевно, він бачив у Чорнововкові лише старого ворога...
— Битися, — прогуркотів Максим. — Навіщо?
... що став його єдиним знайомцем у цілому світі.
— Я — ніхто, — альбінос здригнувся від холоду, підняв опанчу і закутався. — Підліток, який став чоловіком у вовчому тілі. Все, що я знаю і вмію — жити у зграї.
— Зграя більше не прийме тебе.
Максим закашлявся. Накрутив пасмо білого волосся на пальця, глянув на нього сумно.
— Світ не прийме мене.
