— Тому я пропоную допомогу! Найменше, що я можу зробити для тебе. Аби загладити ту шкоду, якої ти зазнав від моєї родини... Від чистого серця.
Северин і справді говорив це від чистого серця.
— Ми були друзями дитинства. Пригадуєш?
Максим наблизився до нього. Северин стояв на місці.
— Вовки кращі за людей. Вовки пам'ятають врятоване життя. До самої смерті будуть вірні... А люди зраджують, — Максим дивився йому прямо у вічі. — Не боїшся, що я зраджу тебе, Северине?
— Не боюся.
Він знав, що від упевненості його відповіді залежить, чи вийде він звідси на самоті. Максим розсміявся — коротким і неприємним сміхом, схожим на дзявкіт.
— Як ти дожив до сивини з такою наївністю? — Альбінос розвернувся і гукнув у дерева: — Володарю! Я проклинаю тебе!
Могильна тиша древньої хащі ковтнула його прокляття.
— Я мушу покинути край, що став домівкою, — його мова перейшла від рубаних слів до речень. — Не хочу йти, але мушу. Не довіряю тобі, але нікого не знаю. І нічого не знаю...
Він ступив на дорогу, що вела до оселі волхва.
— Веди, Северине. Я піду за тобою.
Життєві стежки Чорнововків і Вдовиченків перетнулися знову.
***
Знову! Він перегнувся через борт, роззявив рота, висолопив язика... Але все, що можна було виблювати, він уже виблював. Солоні бризки поцяткували обличчя. Морська недуга стискала шлунок, душила горло спазмами, і коли здавалося, ніби минула, поверталася новими приступами.
— Хитавиця підступна, — промовили позаду.
Найменше Максим хотів, аби хтось бачив його у такому стані.
— Ще... довго?
— До світанку допливемо. Не перекинешся? Не хочу вбивати поромника, він добрий дядько.
— Не перекинусь.
Із тихим плюскотом бурунилися темні води. Максим осів на палубу, сперся спиною на борт, відкинув із лоба прилипле волосся. Блювання забирало до біса сил.
— Коли ми вперше до варязьких берегів пливли, то я ригав далі, ніж бачив, — сповістив Северин підбадьорливо.
Максим заборонив собі уявляти це видовище.
— А зі мною ригала ще половина корабля!
Шлунок болісно скрутило.
— Проте я загартувався, і на другу морську подорож навіть шторм не склав мене навпіл.
Северин простягнув бурдюка. Джерельна вода змила кислий присмак із роту і примару забльованого корабля з очей.
— Плесни ще на скроні, карк і зап'ястя.
Вовком жилося простіше: без морів, поромів, хитавиць, коли вся вода навколо — калюжі, струмки і лісове озеро близ людського поселення.
— Спробуй заснути, — порадив Северин. — Не помітиш, як прийде світанок.
— Та хіба тут заснеш? — промимрив Максим.
— Вмощуйся зручніше, дивись на небо, слухай плюскіт хвиль. Якщо знову прикрутить, то дихай повільно і глибоко, зосередься на сторонній думці. Мені допомагало.
Чергова купа порад від Северина Чорнововка, великого вчителя життя.
Максимів словниковий запас відновився і збагатився. Він смакував цікаві слова — пуцьвірінок, алебастровий, бокораш, пантрувати, тайстра — проте досі не міг дібрати потрібних слів для позначення своїх почуттів до Северина. Новий друг? Старий ворог? Він намагався розшукати в собі жагу помсти, але дарма: втрачена рідня перетворилася на вкритих саваном забуття примар, він розгубив мало не всі спогади про них. Святослав — так звали його старшого брата... Він був гарним братом. Турбувався, оберігав... Ярослава — мама... Завжди сувора. Бозна, як вона погодилася відпустити їх удвох... Роман — батько. Ненависний багатьма очільник Вільної Зграї, який почав Рокош і розколов Сірий Орден, спричинивши Вовчу війну... От і всі спомини.
Справжньою родиною стала зграя вовків. Після пробудження на олтарі у людському тілі Максим бажав лише одного — повернутися. Роками він жив рівним між рівних, допоки Володар не викинув його геть, наче осоружну іграшку. Покидаючи ліси, Максим присягнувся повернутися з помстою. Лісовика, а не Северина, Вдовиченко ненавидів від щирого серця.
Навчитися всього наново. Запхатися у незручні вдяганки, триматися в сідлі неслухняного коня, рахувати гроші, читати газети, розпалювати багаття — все, що вміли навіть діти, потребувало зусиль. Максима дратувало, що за нагромадженням побутових дрібничок пам'ять про вовчі роки перетворювалася на сон, танула, як сніг під весняним сонцем, а ще дратував Северин, який завжди був правий.
Вони були однолітками, але з Чорнововком він почувався дитиною поруч дорослого. Северин мав сивину, родину (дружина, дитина, — ці слова здавалися неймовірно чужими), спогади про війну і купу всього іншого... А що Максим? Самі лише мандри лісом і полювання. Безперечно, ці спогади були прекрасні, але вони блякли на тлі Северинового життєвого досвіду.
Максим тужив за зграєю. Він озирався, аж поки ліс не зникнув за обрієм, але ніхто не прийшов попрощатися з вигнанцем... Ночами Максим мимоволі перекидався на вовка — на щастя, єдиним свідком тому був Северин.
— Ти маєш опанувати себе, — напучував характерник. — Ніхто не має розпізнати у тобі вовкулаку. Інакше — вірна смерть.
