— І тобі привіт, Павичу.
Савка потрусив стиснутою у кулаці благенькою мотанкою, з якої навсібіч стирчала солома.
— Мама каже привіт!
— Ля-ля! Даі, — наказали поруч тоненьким голоском.
Шляхтич відпустив Савку, нахилився і з радісним вигуком простягнув руки до похресниці. Насправді дівчинку не хрестили, що не завадило Яремі почуватися хрещеним батьком відтоді, як він уперше взяв її на руки.
Оля сиділа за столом у милій сукенці, що належала колись одній із його сестер. Білий поділ посірів від зібраної пилюки, у кількох місцях темніли свіжі плями. Мамуньо від такого видовища може грець вхопити, подумав Ярема.
— Як ти виросла, красуне!
Кілька секунд Оля уважно придивлялася до нього, впізнала, миттю забула про мотанку, розплилася в усмішці й охоче пішла на руки.
— Що! За! Велика! Дівчинка! Я! Її! Не! Впізнаю! — На кожному знаці оклику Оля злітала під стелю, і кімнату виповнив її радісний вереск.
— Я скучила, Малюче.
Після Северинового зникнення вона не всміхалася. Замкнулася у собі, мовчала, намагалася приховати своє горе, але Яровий бачив, як втрата чоловіка надколола Катрю. Відчуваючи ірраціональну провину за її втрату, Ярема намагався полегшити життя характерниці, особливо у догляді за немовлятком. Решта сіроманців з їхнього гурту теж не стояли осторонь, але саме Малюк проводив із малою найбільше часу: заспокоював, коли в неї кололо в животику, заколисував, коли вередувала, бавився, поки мама спала. Це було найменше, що він міг зробити для доньки Северина.
Але сьогодні Катрині очі сяяли, наче в день весілля, а на вустах квітла щаслива усмішка.
— І я скучив, — відповів Ярема.
Оля грайливо смикнула його за бороду. Яровий кумедно висолопив язика, і одразу був винагороджений дзвінким сміхом.
— Твоя мама довго намагалася переконати мене, що дітям не місце на пізніх зборах, — повідомила Катря.
Поруч намалювався Савка.
— Мама! Мама! Мама каже привіт, — він притулив мотанку до вуха з павичевою пір'їною і закивав: — Так. Ага. Дуже добре.
Оля знову вгледіла іграшку.
— Даі-даі, — потягнулася до Савки. — Даі!
Її спритні пальченята майже схопили іграшку, але Савка відсахнувся, шморгнув носом і насупився. Пошрамовані руки притисли кривеньку поскубану мотанку до грудей.
— Моя, — Савка відступив на кілька кроків, ледь не перечепившись через стіл. — Моя мама!
— Даі, — наполягала Оля. — Даі-даі-даі!
Савка замотав головою так, що павичеве перо мало не відпало, і прожогом вибіг із кімнати.
Оля порозглядала двері, збагнула, що ляля зникла, скривила брівки і зайшлася ображеним плачем. Ярема спробував її заспокоїти, однак старі прийоми вже не діяли. Оля лишалася невтішною, тож Катря забрала доньку на руки. Люди правду кажуть — чужі діти швидко ростуть.
— Привіт, Малюче.
Яровий повернувся на голос, якого не чув понад рік. Він уже давно не сподівався почути його знову.
— Братику!
Северин Чорнововк у плоті. Еней мав рацію: Щезник зістарився щонайменше на десять, коли не на двадцять, років. Зігнуті гризотами плечі, обважнілі горем брови, скорботні зморшки на чолі, темрява в очах... Але, попри все, він був живий.
Ярема обійняв друга обережно — бозна, як той полон подіяв на Северинові кістки. Від Щезника пахло застарілим болем і свіжою радістю.
— Незвично бачити тебе голомозим, — усмішка дивовижно змінювала його обличчя, наче проглядав той самий юнак, який нещодавно отримав золоту клямру. — Але від того не менш радісно.
— Я теж дуже радий бачити тебе живим і здоровим.
— Ого, брате, — Чорнововк торкнувся рукава його однострою. — Січовий мундир сидить на тобі незгірше за характерницького кунтуша.
— Тьху! Наче баби у церкві, — Гнат допив келиха, судячи з рум'янцю на неголених щоках, далеко не першого. — Ще спіднім тут похваліться!
Єдиний із усіх, кого не хотілося горнути до грудей, тож Ярема і не став.
— Бачу, Енею, ти насолоджуєшся колекційним карпатським вином, — прохолодно зауважив він.
— Ага, — Бойко покрутив порожню пляшку в руках. — Кисляк. Краще б ви смачні наливочки колекціонували!
І недбало кинув пляшку під ноги.
Тиждень тому Ярема повертався з військової наради у Нічоги. Коли жебрак гукнув його, Яровий пройшов повз: він давно не подавав милостині. Гнатові довелося окликнути двічі, перш ніж шляхтич звернув увагу на пару шабель за спиною наполегливого волоцюги, і за кілька секунд із неприємним подивом розпізнав старого друга, що скидався на ожилого голема, виліпленого празькими кабалістами з кізяків. Ярема, ретельно приховуючи огиду від смороду немитого тіла, перемішаного з перегаром, вислухав неймовірну оповідку про повернення Щезника, після чого погодився приїхати на збори. Від спільної дороги до Чорткова шляхтич відкараскався важливими справами, і докори сумління за брехню не тривожили його.
— Вирішив надважливі справи? — поцікавився Гнат, відкорковуючи нову пляшку.
— Вирішив.
— Готовий закластися, що справи ховалися під якоюсь спідницею! Га? Зізнайся, Малюче, — Еней налив собі по вінця. — Хіба всі запорозькі жінки не мріють про ніч кохання зі славнозвісним Циклопом?
Ніхто, крім Гната, не засміявся.
— Енею, а приклади-но келиха до вуст, — сказав Ярема.
