На це вмовляти не було потреби — той ковтав вино, наче воду.
— Отак і стій.
Бовдур Еней навмання вколов у болюче місце: останню звістку від Сильвії Ракоці Ярема отримав три місяці тому. Від першого поцілунку спливло півтора роки, але бачилися характерник і босорканя лише двічі — завжди десь на кордоні (раз у Князівстві, раз у Гетьманаті), завжди поспіхом. Ті зустрічі тривали всього кілька годин, і, наче порох, вкинутий у багаття, стрімко розпалювали почуття. Подих смерті додавав їхній пристрасті гострого фаталізму, від чого кожна промовлена фраза, цілунок і момент близькості карбувалися на пам'яті яскравим вибухом, що повертався спокусливими образами у снах.
Сильвія, його відважна прекрасна Сильвія, очолювала армію супротиву османським загарбникам десь у Південних Карпатах. Її послання, короткі, ніжні, вивчені напам'ять, він ховав у натільному гамані. Ярема відкинув думки про лебедину шию, про алебастрову шкіру, ніжну, мов шовк, і відвернувся від Енея, який дратував його самим своїм виглядом. Наблизився до незнайомця, що завмер на стільці у кутку кімнати.
Той самий альбінос, про якого згадувала мамуньо! Той не їв і не пив, ховав обличчя за старою книгою, взятої з шафи поруч — Степан Яровий мав пристрасть колекціонувати першодруки кирилицею — але не читав. Здавалося, намагався продавити собою стіну.
— Не маю честі бути знайомим, — мовив шляхтич. — Ярема Яровий.
Свого гербу він уже не називав.
— Максим, — Альбінос підніс обережний погляд червоних очей і одразу відвів його вбік. — Максим Вдовиченко.
Ось про якого дивака згадував Еней! Ніби Щезник забрав у Володаря лісу хлопця, якого кілька років тому сам і віддав... Химерна історія — як і все те загублене в часі поселення.
— Цікава книга?
— Я... е-е-е, — розгубився Максим, який, вочевидь, кирилицю навіть не знав.
— Вона належала моєму батькові. Він загинув у Вовчій війні.
Альбінос зашарівся, наче отримав ляпаса. Поставив книжку на місце, кашлянув і, не відводячи погляду від стінки, відповів:
— Мій батько теж загинув...
— А перед тим очолив Рокош.
Максим стиснув пальці в кулаки.
— Проте ми не мусимо нести хрести наших батьків, еге ж?
Шляхтич подав йому руку, і Вдовиченко здивовано поглянув на неї. Поволі, ніби очікуючи удару, відповів на рукостискання.
— Не бійся мого товариства, Максиме.
Ярема не відчував ані крихти ненависті до нього. У цьому світі вистачало багатьох людей, направду вартих ненависті.
— Отже, що я пропустив? — Малюк повернувся до столу.
Гнат похапцем обгризав рештки невеликої куріпки, Пилип і Северин перемовлялися над мапою Київщини, Катря розважала Олю, яка вже заспокоїлася через втрату лялі. Савка досі не повернувся.
— Нічого не пропустив, — Бойко витер жирні губи долонею і взявся до наступної куріпки. — Я саме нагадав, що Орден знищено. Може, хтось пропустив цю знаменну подію.
І кинув погляд на Максима, який вивчав корінці інших книжок.
— Ми тут стоїмо — отже, Орден існує, — заперечив Северин.
— Полиш цю срань, — відмахнувся Гнат. — Ордену немає. Осавул немає. Присяги немає.
Саме час утамувати голод, подумав Ярема, і почав із пирога.
— Ми приносили клятву не Раді сімох, а собі.
— Собі? Тоді я плюю на ту клятву, — Гнат кинув пташину кістку на тацю.
— Я роблю це не заради слів присяги, — Северин підійшов до доньки і поцілував її у маківку. — Я роблю це заради неї. Щоб їй не довелося тікати на край світу. Щоб вона могла жити щасливо тут.
Оля потягнулася до нього. Чорнововк підхопив доньку на руки.
— Щасливо не буде, — Еней махнув рукою у бік державного прапору, що висів на стіні між шаф. — Ця країна зрадила нас, Щезнику.
Ярема запив пирога вином. Як давно він не смакував такої їжі!
— Тому треба зрадити її навзаєм?
— Ти питаєш невдаху, який не спромігся зберегти вірність власній дружині, — втрутилася Катря. — Господи, Гнате! Ось чому ти уникав зустрічі! Ти себе в дзеркалі бачив? На що ти перетворився?
Її слова подіяли на Енея лихими чарами.
— Я... того, — знітився він.
— Пиячив і жалів себе, — продовжила замість нього Катря.
— Доцю, а закрий-но вушка, як я тебе вчила.
Оля слухняно затулила вуха долоньками і навіть оченята заплющила. Яровий заворожено слухав, як Катря періщить молодшого брата. Старші сестри ніколи не дошкуляли йому: у дитячому віці вони бавилися з ним, як із лялькою, а коли підросли, то просто ігнорували. Між ними ніколи не було дружби — сестри не шукали її. Коли ж він бачив їх востаннє? Напевно, ще до обрання Якова гетьманом. Після початку війни Софія і Вожена виїхали за кордон разом із родинами. Інколи надсилали матері листи.
— ... лайно ти малодушне, — завершила Катря. — Заткайся і не розтуляй свого смердючого писка!
Гнат набурмосився. Інші мовчали, не знаючи, як порушити незручну мовчанку. Всіх виручила Оля, що втомилася затуляти вуха, й оголосила:
— Гам-гам! — чим і звела сварку нанівець.
Северин пересадив доньку на високого стільця для годування — колись він належав Яремі, а до цього сестрам. Катря взялася годувати Олю молочною кашею, яку для неї завбачливо принесли в окремому казанку.
