Табір оперізували численні вози, вантажені порятованим добром. Вози ставили так, аби обгородити майданчик для вогнища і місце для випасу тварин. Стаєнь чи загонів у таборі не було, всі тримали дорогоцінну скотину біля себе, через що всюди чулося іржання, ремигання, бекання, рохкання, і все це об'єднував потужний запах гною. Запах погіршували нечищені вигрібні ями, якими, щоправда, користалися лише сумлінні, а решта просто ходили до поля, через що пересування довкола табору вимагало неабиякої уваги і обережності. До смороду додавалося густе різнобарв'я поту: чоловічого і жіночого, старечого і молодого, свіжого і застояного. Недарма ці табори у народі прозвали «свинарниками».
За возами скупчилося три десятки великих наметів, напхом напханих подорожніми. Усі сиділи або лежали на торбах і клумаках, захищаючи добро від злодюжок, і горе тому, хто прибув сюди самотою. Кому місця в наметі не вистачило — мостилися між ними, ігноруючи вимоги розпорядників звільнити проходи і не перешкоджати рухові. До серця табору — кухні, де у величезних казанах готувалися поживні страви — тягнулася довжелезна щільна черга, в яку хтось вічно намагався вскочити. Нахаб провчали кулаками, після чого вони сумовито шукали хвоста непривітного людського змія, що звивався по всьому табору, займали місце, а потім першими бігли лупцювати нових нахаб. Окремі кмітливі галапаси продавали місця в черзі за мідяки.
Поруч кухні розмістилися невелика капличка і штаб розпорядників, які денно і нощно намагалися навести бодай якийсь лад у постійному русі сотень незнайомців, які, зі свого боку, геть не бажали дослухатися до будь-яких порад щодо власного життя.
Ще одна гримаса війни.
— Піду по воду, — Северин розім'яв здерев'янілу після довгої їзди спину. — Енею, складеш компанію? Коням теж треба принести.
— Тільки дізнаємося, де тут наливають, — не супротивився Гнат.
— Я піду по дрова, — вирішив Ярема.
— Займуся кіньми, — сповістила Катря.
Пилип споглядав, як вони розходяться у справах. Зазвичай він допомагав поратися з кіньми, проте останнім часом вони сахалися його — навіть власна кобила щоразу пручалася і намагалася гризнути. А Буран не боявся б, подумав Олефір. Старий добрий Буран... Усі інші порівняно з тобою — не варті ламаного шеляга шкапи.
— Доглянеш Павича?
— А ти куди зібравсь? — здивувалася Катря.
— Хочу між люди піти. Давно вже не був серед людей.
Вона кивнула, складаючи сідала поруч.
— Як ся маєш? — спитала неуважно.
Думками Катря була з донькою.
— Не бійся, нікого не роздеру.
Після повні завжди легшало, та вже за кілька днів натягувалися незримі струни, стискалися на шиї удавкою, людське тіло ставало незграбним і чужим, межа між формами стиралася...
— Павичу, ти лишаєшся з Іскрою. Добре? Чекай тут. Я незабаром повернуся.
Савка помахав обома руками на знак згоди.
Між возів розсипом горіли вогнища, і приємний запах диму притлумлював сморід. На триногах булькали казанчики, від них смачно тягнуло гарячим варивом. Непомітним одинаком Пилип ішов між вогнищ, біля яких готували, їли, пили, курили, розмовляли. Верескливими зграйками гралися діти, байдужі до нецікавих дорослих розмов; за ними бігали песики, яких добросердні господарі не кинули напризволяще. За возами, між наметами, багать не палили: через ризик пожежі відкритий вогонь заборонявся під загрозою негайного виселення, і каганці мали хіба що розпорядники, тому тут панували сутінки. Вогні табірної кухні розганяли морок, вабили апетитними запахами. У черзі за їдлом шикувалися люди, які ніколи б не зустрілися за інших обставин: від нудьги і довгого очікування вони гомоніли, наче старі знайомі. Крихке товариство, згуртоване спільним горем, роз'їдене нестачею довіри.
Пилип спинявся послухати розмови. Ніколи не втручався і йшов далі.
— Та біс його знає, скільки витримають! Наразі тримаються міцно, здаватися не хочуть, — вигукував юнацький голос. — Та й із цепелінами наші гарно придумали, киянам скидають припаси, ординцям — смерть!
— Тільки смарагдовим то все як комашині укуси, сил у них греблю гати, — відповіли йому. — Замало повітроплавів. Хоча, беззаперечно, допомога обложеним — добра вигадка.
— Та чи довго вони стоятимуть? — спитали хрипким басом. — Три місяці в облозі...
— Скільки доведеться — стільки й стоятимуть! Міський голова там справжній кремінь, залога — непохитна! Боронитимуть мури до останнього, — заявив юнак. — Не те що той страхопуд Яків, накивав п'ятами до Вінниці...
— Послав Бог гетьмана на нашу голову, — підтримала стара. — Фігляр! Штукар! Мартопляс! Ворог іде, а воно тікає!
— То не ворог, а сам диявол... Не може людська уява змалювати тих жахіть, що вони коять! Я такого при втечі надивилися — не знаю, як при розумі лишилася, — заторохтіла молодиця. — Тіла, всюди людські тіла... Щоночі у кошмарах бачу. Дорослі і маленькі, навзнак розкидані просто неба... Було село — нема села. Мамо рідна! Лисиці так обжерлися, що навіть курей не тягали...
— Купую ікони, прикраси, золото, срібло, коралі, перли, — прогугнявіли збоку. — Плачу щирою монетою.
