— Не чув? — здивувався кобзар. — Тогоріч навесні тільки про це у новинах і сурмили!
— Северин потрапив до полону. Багато новин пропустив, — пояснила Катря.
— Співчуваю, — Василь струснув плечима, ніби його пронизало холодом. — Сподіваюся, то були не білі хрести, і твої очі досі при тобі, Северине.
— Це хорти таке вчинили?!
— Божі воїни спрагло хотіли дізнатися, що мені відомо про вовкулак, нечестивих прислужників диявола, позаяк загальновідомо, що кобзар Матусевич — клятий запроданець і близький їхній товариш, який славить кривавих перевертнів у своїх кепських співанках, — Василеві слова сочилися отрутою. — Господи, та я розповідав усе, що завгодно, коли вони підступилися до лівого ока! Зізнався їм навіть у вбивстві Авеля! Та їм було начхати. Вони просто хотіли скалічити мене, а вся маячня про допит була лише ширмою. Не питай, як вони це зробили... Коли підступилися до правого, я був ладен на будь-що. Волав, ридав, молив, заклинав, благав навколішках, чоботи цілував — усе марно. Вони насолоджувалися моїми приниженнями, яких я собі не вибачив і навряд коли вибачу, а потім засліпили.
— Сучі виродки!
— Оскільки я був не останнім співцем у гетьманаті, то розголос покотився гучний. Газетярі писали про «злочини неконтрольованих фанатиків за державний кошт». Усі приставали на мій бік, але мені було байдуже. Я лежав і мріяв про те, що рипнуть двері, на порозі стане чорнокнижник, який повідає про можливість повернути зір, бо за таке я був ладен душу продати! Але чорнокнижник не приходив. Натомість усі мені співчували. Найбільші бовдури слали листи, яких я більше не міг прочитати. Співчуття, співчуття, співчуття! Наче те сране співчуття могло повернути зір, чорт забирай! Слова, які одразу забувають і живуть собі далі, бо в їхніх співчутливих життях нічого не змінилося...
Василь зітхнув.
— Загалом, вийшло так, що пан гетьман особисто вступився за вбогого сліпця, видав мені роль особистого радника з якихось там питань і призначив виплату, себто відкупну.
Ярема мовчки сплюнув у вогнище.
— Я боявся вічної темряви... Жити у страху до кінця життя, чи переступити його? Зрештою, не я перший, не я останній... Звикав довго. Вічно перечіплявся, губив речі, бився лобом, колінкував, врізався у стіни і людей... Чимало разів мене обкрадали, — Василь махнув рукою. — Ось так, друже мій, я поплатився за приязні стосунки з Сірим Орденом.
— Вибач, Василю. Я не знав, — мовив Северин.
— Рани зашрамувалися, — Матусевич підніс долоні до заплющених очей. — Кобзарі мусять бути незрячими, еге ж? Хорти повторювали цю фразу, коли... Ви зрозуміли.
— Пам'ятаєш тих мерзотників?
— Пам'ятаю, — відповів кобзар. — Імена. Обличчя. Особливо обличчя. Зовнішність ката напрочуд добре врізається у пам'ять, коли стає останнім побаченим образом.
— Ми помстимося їм, Василю. Обіцяю.
— Нема кому мститися, Северине. Обох призвали до війська, обоє полягли під Полтавою. Кінець.
— Шкода, — сказав Гнат. — Занадто легка смерть для таких виродків.
— Та я досі живий! І чую запах каші з салом, — Василь з ентузіазмом потер руки. — Може, нагодуєте нещасного сліпця?
Усі, крім Савки, сіли до вечері — Павич заснув, утомлений безсонною ніччю напередодні. Гнат запропонував товариству самогону, проте всі відмовилися, чому Бойко тішився, адже прифронтовий попит перетворив будь-яку випивку на нелегку здобич.
— Я вважав вас утікачами, — Василь мав талант їсти і провадити розмову водночас. — Якщо вже відверто, то я вважав вас мерцями. Хоча плекав примарну надію, що ви зуміли дати драла!
— Ми і були втікачами, — відповіла Катря. — Всі, крім Яреми — він пішов воювати.
— Про страхітливого Циклопа всі чули, — кивнув Василь.
— Тобі, Малюче, пощастило на одне око більше!
— Краще би мені пощастило на одного родича, — відповів Яровий.
— Завдяки твоєму старшому братові хорти зібрали щедрий урожай очних яблук, — розвеселився Гнат, ковтаючи самогон просто з пляшки. — Як думаєш, скільки він протягне перед тим, як стати на коліно і сьорбнути чорного молока? Яків Мудрий, перший правитель улусу Гетьманщини!
— Заткайся, Енею, — відрізав Ярема. — Ти починаєш дратувати.
— Лише зараз? А мені здалося, що почав іще у Запоріжжі! Малюк підвів на побратима похмурий погляд єдиного ока.
— Мене ти дратуєш від першого дня знайомства, — випередила шляхтича Катря. — Я тобі цю пляшку самогону в горлянку запхаю, якщо рота не замажеш!
Пилип шкодував Гната: після прощання з родиною той свідомо став до саморуйнування, робив це завзято, і жодні розмови не могли спинити його, немов Еней насолоджувався своїм падінням.
— Щезник зібрав нас із божевільною метою, — сказав Олефір, аби змінити тему розмови.
— Невже Темуджина вбити хочете? — буденно поцікавився Василь.
Вони навіть жувати перестали.
— А ти звідки дізнався? — спитав Северин.
— Тицьнув пальцем у небо, — Василь перевірив ложкою, чи не лишилося каші в його казанку. — Я часто плескаю язиком навмання, і третина припущень, бодай божевільних, завжди влучають у ціль. От як зараз.
— Сліпий стрілець, — Гнат відсалютував кобзареві пляшкою. — От кого не вистачає нашому макоцвітному загону!
