— Замок Стули-Пельку! — відповіли йому. — Ви не зважайте, пане кобзарю, розповідайте.
Той відпив із пляшки.
— Удень у замку спалахнула пожежа — і така могутня, що насилу загасили, — здавалося, що кобзареві очі під повіками не рухаються. — Вдруге вовче коло з'явилося перед тим, як замок спалив кримський хан... А останній раз зграя оббігла навколо фортеці перед тим, як козаки батька Хмеля спалили її дотла. Так і зник проклятий замок назавжди, але історія про нього живе й донині.
Кобзар замовк, і кілька секунд чулося лише потріскування ватри.
— Що за казка така дурна...
— Голова твоя дурна! Це насправді оповідь про Сірий Орден!
Слухачі засовалися, заворушилися, чим Пилип і скористався, аби пройти до вогнища.
— Кажуть, буцім у люципера нема сраки, у нього там друга морда. Коли покажеш йому сраку, то він тікає із заздрощів! Так само з харатерниками.
До розмови на дражливу тему срак і характерників приєдналося чимало охочих, а Пилип там часом підсів до кобзаря.
— Мав би дукач — віддав би, слово честі, — мовив сіроманець. — Вітання, Василю.
Кобзареве обличчя витягнулося у здивуванні.
— Матінко рідна! Пилипе, невже ти?
Василь широко посміхнувся, розвів руки і завмер. Олефір обережно обійняв старого знайомця. Скільки крові пролилося від їхньої останньої зустрічі!
— Оце так здибанка, — кобзар покрутив головою, прислухаючись довкола. — Ти тут один?
— Уся ватага! Ніби у старі добрі часи. Ми встали край табору, окремо від усіх. Приєднаєшся до сірого товариства?
— Ще й питаєш! Веди мене, друже.
Пилип оглянув заплющені очі кобзаря, мить вагався, чи варто питати, і таки наважився:
— Те, що писали торік у газетах — правда?
— На превеликий жаль — правда.
Василь сперся на костур, неквапом звівся. Обережно витягнув ліву руку перед собою, і Пилип поклав долоню собі на плече. Теревені навколо водночас стихли.
— Йдете, пане кобзарю? — стривожено спитали. — Куди це ви? А заспівати?
— Від тебе подалі, йолопе! Якби не перебивав своїми дурнуватими заувагами, то і заспівав би!
Кобзар прибрав руку з плеча характерника, скинув шапку, вклонився з обіцянкою повернутися, аби зіграти шановному панству кілька дум, і висловив щирі сподівання, що панство належно оцінить почуті оповідки. Панство віддячило хто скільки змогло, і Василь ловким рухом згріб усі монетки з шапки.
— Оцінили кепсько, — пробурмотів Матусевич, крокуючи за Пилипом. — Навіть таляра не збереться. Ох, лихі часи...
— Вмієш рахувати монети пальцями? — характерник помахував позиченим костуром.
— Не просити ж незнайомців рахувати за мене, — відповів Василь. — Діло нехитре! Перебираєш по черзі, кожна монетка від задрипаного шеляга до поважного дукачика свою форму, вагу, буртик і рант має... Складаєш разом у голові та й готово. Я швидко призвичаївся! З банкнотами вже складніше. Та й чужі обличчя мацати я досі не навчився, невдобно якось...
Поки Василь оповідав про лиця та гроші, а також силувався пригадати, коли востаннє тримав дукача, Олефір привів його до сіроманського табору, де вже зачекалися.
— Варгане, трясця! Куди ти завіявся? — Катря почувалася виїзною, що дозволила йому піти самотою, от і накинулася першою.
— Ми вже подумали... — приєднався було Северин, аж тут роздивився гостя. — Овва!
Пилип випхав Василя перед собою.
— Дивіться, кого надибав.
Кобзар манірно вклонився:
— Доброго вечора, шановне сіропанство!
— Василь Матусевич, щоб мене грім побив, — Еней махнув здобутою десь пляшкою самогону. — За таку зустріч варто випити!
— Йди-но сюди, друже! — Ярема полишив ложку, якою помішував вечерю, і стиснув кобзаря в обіймах. — Така приємна несподіванка!
— Інструмент, — прошипів напівзадушений Василь. — Не пошкодь інструменту!
Востаннє гуртом вони збиралися на весіллі Северина і Катрі — в іншому житті, у мирній країні, біля живої Буди, під незрубаним дубом Мамая.
— Мама передає вітання! — Савка приєднався до загалу, жваво розмахуючи мотанкою.
Віра Забіла тоді була жива. І решта осавул також.
— Чи тут присутня мати шановного Савки? Перепрошую, пані, і вам вітання, — кобзар вклонився у бік Павича.
Гнат від реготу аж навпіл склався.
— Він кличе мамою ляльку, — пояснив розгубленому кобзареві Пилип.
Кобзар форкнув і собі приєднався до сміху. Савка не збагнув, чому всі регочуть, поводив здивованим поглядом, а потім теж захихотів.
— Чи малятко з вами? — спитав Василь. — Соромно зізнатись, але я тільки-но згадав, що на весіллі Катря була при надії — а я досі не знаю, хто народився!
Характерниця спохмурніла.
— Ні, Оля далеко... У безпеці.
— Дівчинка! Пречудово, — кобзар зааплодував. — Безпека дуже важлива у воєнний час. А на кого більше схожа Оля, на маму чи тата?
— На Северина, — сказала Катря.
— На Катрю, — сказав Северин.
Пилип дивився на дружні обличчя, осяяні усмішками вперше після ночі аркану, і відчував до кобзаря вдячність за цю випадкову зустріч. Нічне перетворення забулося... Потім вони згадають — таке не забувається — але вже без того жаху.
— Що сталося з твоїми очима? — спитав Чорнововк.
Пилип обмінявся з Катрею поглядом: ти не розповідала? Хіба все пригадаєш, відповіла Катря.
