Оля не відступала ні на крок, переслідувала всюди хвостиком, а Катря тільки раділа — навіть дозволила спати поруч, хоча до того привчала доньку вкладатися окремо.
О, яким щастям променилася їхня зустріч!
Максим ховався на ґанку від безжального сонця, коли помітив вершницю і покликав Олю. Тишу самотнього хутора змело радісним дитячим вереском. Здіймаючи куряву, маленькі ніжки помчали вперед. Катря зістрибнула з Шарканя, підхопила доньку і притиснула до себе, вбираючи рідний запах. Жива! Здорова! Ні за кого іншого — навіть за саму себе — вона так не переживала.
М'які рученята оповили шию, носик дзьобнув у щоку, на вухо прошепотіли:
— Ма-ма!
Тягар, що муляв серце від миті розлуки, розтав. Змучена материнськими маревами про сотні можливих лих, Катря заплакала. Максим, який усміхнено спостерігав за їхнім возз'єднанням, тактовно зник у хаті.
— Доцю, — Катря намагалася обрати запитання з того виру, що кружляв у її голові. — Весело тобі мандрувалося з Максимом?
— Ма-ма!
Катря швидким помахом змахнули сльози. Вивчила доньчине обличчя, провела долонею по щічці, всміхнулася і знову пригорнула Олю до себе.
— У маєтку тебе не ображали?
— Ні!
Оченята блищать від щирої радості. Катря була ладна померти за них.
— У тебе нічого не болить?
— Ні!
Для певності Оля покрутила голівкою. Личко свіже, умите. Навіть волоссячко охайно зачесане, прикрашене квіткою маку.
— Як я за тобою скучила!
Катря, забувши про решту запитань, засипала маленькі щічки поцілунками.
За тижні самотніх мандрів Максим теж зазнав змін: випрямився, розправив плечі, ніби віднайшов у собі впевненість. Отримавши хвилю подяк від Катрі, всміхнувся, скинув бриля і звітував — прибули вчора вранці, не вередувала, доїхали легко, жодних прикрощів не трапилося.
— Хіба тільки...
— Що?
— Пані Ярова не хотіла відпускати її, — альбінос на мить замислився, добираючи правильні слова: — Вона ставиться до Олі, ніби до власної онуки.
— Нехай пані Ярова краще пильнує кревних родичів, — одрубала Катря і вирішила, що з чортківськими гостинами треба зав'язувати.
Вона переконалася у цьому рішенні, коли перед початком вечері Оля перехрестилася, а опісля зробила кніксен.
— Це пані Ярова тебе навчила? — поцікавилися Катря крижаним голосом.
Донька лукаво посміхнулася.
— Забудь негайно! Ми не з інституту благородних дівиць.
За день, отримавши кілька уроків стеження від сестри Іскри, Максим рушив під Вінницю вивчати плин життя патріарха Симеона.
— Дякую, що потурбувався про Олю. То був постріл навмання, і я безліч разів розкаялася у цьому рішенні, але на тебе можна покластися, брате, — мовила Катря на прощання. — Передавай усім вітання. Нехай Мамай допомагає!
Оля махала альбіносу ручкою.
— У вас чудова донька, — Вдовиченко помахав дівчинці навзаєм. — Може, і мені колись пощастить виховувати таку.
Свіжі спогади про бій за Київ і втрату Варгана посунулись тінями на задвірки пам'яті. Вони з донькою не були разом заледве місяць, а Катря помічала в малечі безліч змін. Як швидко вона росла!
А що відчував Северин, коли побачив Олю після річної перерви? Характерниці закортіло пригорнути чоловіка. Вона так довго приймала розлуку і так швидко звикла до його присутності... Де він тепер? Чи все з ним гаразд? Без характерницьких дубів вони осліпли й оглухли, приречені на здогадки та невідомість.
Під літнім сонечком, у тиші хутору, що потопав у мальвах, які буйним квітом охопили тин, мати й донька надолужували тижні розлуки: розмовляли, бавилися, гуляли, куховарили, співали, доглядали за Шарканем... Колись Катря не уявляла собі іншого життя, крім сіроманського — у вічних мандрах, між битвами, від завдання до завдання, — а нині насолоджувалася нехитрим дозвіллям із донькою, і сумління не дошкуляло їй.
Вони навіть побували біля хати Непийводи, аби Оля побачила, де живуть її триюрідні брат і сестра. Поїхали в неділю вдосвіта — нехай розшукові грамоти скасовані, та не варто людям зайвий раз бачити самотню вершницю з дитиною... Зустрічі не оминули: Дарка, дружина Трохима Непийводи, ще до перших півнів несла з криниці воду. Спинилася, зіщулилась: впізнала. Катря мовчки кивнула, Дарка відповіла так само — на тому й роз'їхалися. До випадкового спіткання вони бачилися понад рік тому, на початку полювання, коли Северинів двоюрідний брат Трохим Непийвода допомагав із облаштуванням сховку. Жінки обмінялися заледве десятком слів.
— То була тітка Дарка, — розповідала Катря дорогою до хутора. — Змарніла дуже. Якось познайомишся з її дітьми, вони тобі приходяться родичами...
Щасливі дні спливали непомітно. Катря сподівалася, що ватага зустрінеться тут, у сховку Непийводи, і не доведеться пертися до Чортківського маєтку та воювати з пані Яровою за право виховувати власну доньку.
Оля сопіла під боком, згорнувшись затишним калачиком, але Катрі не спалося. Розсіяно погладжувала доньчине волосся, що пахло сонцем, — густе й важке, як у неї самої — і міркувала. Мала звичку повертатися до цих роздумів, коли відчувала на те душевні сили.
