— Чому ви не сказали, що у вас хвора рука? — з докором подивилася на нього Клара. — Я б вас не навантажувала.
— Нічого страшного, мине. Це все через вчорашню аварію. Моя автівка на швидкості злетіла з траси та перекинулася.
— Який жах! Сподіваюся, ви не надто постраждали?
— Ні, я був пристебнутий ременем безпеки.
— А з вами у машині ще хтось перебував?
— На щастя, ні, — відповів Віктор, згадавши про дівчинку на дорозі, але вирішив не згадувати про неї. — Та й зі мною теж все гаразд. Тільки трохи пошкодив руку.
— Тоді бажаю вам швидкого одужання.
— Дякую, але вам не варто перейматися. До речі, я хотів вас запитати. Ви знаєте, де ваш шеф? У приймальні мені сказали, що сьогодні його не буде. Це правда?
— Так, йому довелося терміново летіти у відрядження до Лондона. Один з редакторів захворів і керівництво вирішило відправити його.
— Це погано. Він мені вкрай потрібен.
— Можна спробувати перехопити його в аеропорту, — Клара подивилася на годинник. — Посадка на літак почнеться тільки за сорок хвилин.
— Але я без машини — після вчорашньої аварії від неї мало що залишилося. А для того, щоб викликати таксі, знадобиться час.
— Візьміть мою. Вона внизу, на стоянці. Потім повернете її назад.
— Ні-ні, я не можу, — Віктор заперечливо помотав головою. — Це якось незручно.
— Що значить, незручно? Все зручно. Люди мають допомагати один одному. Хіба не так? Зачекайте, я принесу ключі, — Клара вийшла з кімнати, і Віктор залишився наодинці дещо розгублений. За хвилину вона повернулася. — Ось тримайте. Моя машина темно-синій седан. Ключі потім залишите в бардачку. Їх ніхто не візьме — у нас надійна охорона. Я зараз подзвоню їм щодо вас.
— Я вам дуже вдячний. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене, — Віктор відчув, що починає червоніти. — Я поверну машину сьогодні ж ввечері, обіцяю.
— Домовилися. Їдьте, а то запізнитеся.
— Ще раз дякую.
Вже залишивши приміщення видавництва та прямуючи до стоянки, Віктор дійшов висновку, що сьогоднішній день не такий вже і поганий. Чого варта одна лише флешка! Якби він ще й закінчився так само вдало.
Синій седан не довелося довго шукати — автомобіль був припаркований майже біля самого виїзду. На дорогу до аеропорту знадобилося понад сорок хвилин. Навіть затори в місті не завадили прибути вчасно, якраз в ту саму мить, коли Марк підходив до стійки реєстрації. Віктор зухвало висмикнув його з черги та протягнув флеш-карту, яку заздалегідь від’єднав від ланцюжка з ключем.
— Ось, візьми!
— Що це? — Марк покрутив флешку в руці.
Виглядав він, як завжди, неохайно: дуже дорогий італійський костюм висів на ньому мішком, давно не стрижене волосся стирчало на всі боки.
— Що ти мені даєш? — він з подивом перевів погляд з флешки на Віктора. — І взагалі, як ти тут опинився?
— Клара сказала, де тебе шукати.
— Навіщо?
— Щоб вручити тобі свій роман.
— І що мені з ним робити?
— Прочитаєш в дорозі.
— Ну гаразд, — неохоче погодився Марк, засовуючи флеш-карту в кишеню. — Тільки я не розумію, до чого це все. То ти ігноруєш засідання колегії у видавництві, то прибігаєш мов обпечений до аеропорту і пхаєш мені в руки флешку. Може, нарешті поясниш, у чому справа?
— Я все поясню, коли ти повернешся.
— А чому не зараз?
— Тому що зараз на це немає часу. Ти запізнишся на літак.
— Ну як хочеш, — Марк здвигнув плечима. — Тоді я пішов.
Він розвернувся й потюпав назад до стійки реєстрації, а Віктор, так нічого і не відповівши, попрямував до виходу з аеровокзалу.
Його не залишало відчуття, що колись ідеальний механізм їх приятельських стосунків дав збій. Хоча, відверто кажучи, це не стало таким вже й сюрпризом. Він давно помітив, що приятель змінився, і не на краще. Марка Гудвина все більше цікавили власні проблеми, наприклад, просування по службі, в той час, як проблеми Віктора його не хвилювали зовсім. Вони рідко зустрічалися, рідко розмовляли, а якщо розмовляли, то винятково на ділові теми. Складалося враження, що їх багаторічна дружба просто зійшла нанівець.
Віктор підкотив до перехрестя та завмер на світлофорі. Зараз він мав зробити непростий вибір. Щоб дотримати дану Кларі обіцянку, йому необхідно було влитися в загальний потік, який повільно рухався прямо. Дорога ж праворуч вела до школи Каміли, і вже за декілька хвилин він міг прибути на місце, якраз встигнувши на початок вистави.
— Сподіваюся, Клара мене пробачить, — вголос промовив Віктор і ввімкнув правий сигнал повороту.
Він чудово усвідомлював, що робить помилку, але вчинити по-іншому означало б надовго втратити довіру дочки. Тому, як тільки спалахнуло зелене світло, він перебудувався праворуч, плавно натиснув на педаль газу та пірнув у порожній провулок.
