Ельза вийшла, і він залишився в кімнаті на самоті, не в змозі позбутися думок, які відразу полізли у голову. Може, він дійсно вбив бідолашного Фелікса, а потім геть про це забув? Судячи з тієї концентрації негативу, що вирувала в середині нього та випліскувалася назовні, це було цілком ймовірно. Адже Ельза не зробила нічого поганого і лише висловила свою думку з приводу жахливої знахідки. Чому ж тоді її слова так зачепили його? Звідки в ньому стільки агресії, і чи не означає це, що його місце саме у божевільні? Чи він у порядку, а в будинку справді хтось побував? Але хто та з якою метою? Грабіжники, що хотіли поживитися чимось цінним? Чи звичайні покидьки, які з незрозумілої причини вбили Фелікса? А може, їх справжньою ціллю був не кіт, а, наприклад, сам Віктор, і Фелікс просто потрапив під руку. Тоді все виглядало набагато гірше, і йому, безумовно, варто було це перевірити.
Насамперед Віктор ретельно обстежив вхідні двері, а також двері до палісадника, але нічого не знайшов — ні свіжих подряпин, ні інших ушкоджень. Потім він по черзі зазирнув у всі приміщення на першому поверсі, перевірив сигналізацію на предмет стороннього втручання та нарешті зупинився біля входу в підвал, куди вели маленькі дверцята під сходами. Зазвичай вони були замкнені на замок, проте зараз ключ стирчав зовні, і неважко було здогадатися, що його забула Каміла, коли вибігала з підвалу. Внутрішній голос підказував Віктору, що видовище, яке на нього очікує, навряд чи виявиться приємним. Так і сталося. Коли він зійшов сходами униз та наблизився до того місця, де зберігалися коробки з різним мотлохом, його очам відкрилася по-справжньому жахлива картина.
Фелікс висів між двома стійками для інструментів і був увесь обмотаний тонким металевим дротом. Дріт місцями впивався йому в тіло, тому його хутро було буквально просякнуто кров’ю. Кров також виднілася на підлозі у вигляді калюжі, яка вже встигла перетворитися на руду пляму. На перший погляд все виглядало, мов нещасний випадок, але це лише на перший погляд. Дріт кріпився до стрижня у стіні на висоті півтора метра від землі, і важко було уявити, щоб Фелікс сам вліз у цю смертельну пастку. Тобто хтось навмисно підвісив його туди.
Віктор відчув, як нудота підкотила до горла. За допомогою кусачок він звільнив тіло кота від дроту, загорнув його у шматок целофану та, прихопивши з собою лопату, виніс на подвір’я. Дощ припинився, але копати вологу землю все одно виявилося важко, особливо в темряві: Віктор не став запалювати ліхтар, щоб не привертати увагу сусідів. На все про все йому знадобилося понад годину, після чого він повернувся до будинку, де було тихо — вочевидь, Ельзі вдалося заспокоїти Камілу. Натомість Віктору спати не хотілося, тому він попрямував у свій кабінет, відкупорив пляшку коньяку, налив трохи у високу склянку та з насолодою випив. П’янка хвиля вдарила у голову, і він почав подумувати, чи не влаштуватися спати прямо тут, на канапі, коли несподівано задзвонив телефон. Це була Клара, якій він залишив для зв’язку свій номер.
— Вікторе, це жахливо! — швидко заговорила вона без жодної передмови. — Здається, літак Марка розбився.
— Літак Марка? — він ледве не випустив з рук склянку. — Цього не може бути! Ви впевнені?
— Про це щойно повідомили у новинах. Включіть телевізор.
Віктор підібрав з сусіднього крісла пульт від плазмового телевізора, який дивився вельми рідко, та натиснув кнопку включення. Йому вдалося швидко налаштуватися на канал новин, де бородаті дядьки обговорювали чергову економічну нісенітницю, але рухомим рядком внизу йшла новина про катастрофу: «Пасажирський літак, що прямував рейсом 1482 до Лондона, розбився за декілька хвилин після зльоту».
— Ну що, бачили? — знову заговорила Клара. — Адже я не думаю, що сталася помилка. Інакше вони б не показували таке у новинах. Правильно?
— Так, схоже на правду, — підтвердив її слова Віктор. — І це точно літак Марка. Я добре запам’ятав номер рейсу, оскільки довго шукав термінал, де проходила реєстрація.
— Саме тому я вам і телефоную.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви були останнім, хто бачив шефа, — почала пояснювати вона, — ось я і подумала, що тільки ви знаєте, чи сів він на той злощасний літак чи ні.
— Мені б дуже хотілося вас заспокоїти, Кларо, — зітхнув Віктор, — але, на жаль, я тільки бачив, як він попрямував до стійки реєстрації. Що було потім, мені не відомо. Після нашої бесіди я пішов.
— Що ж мені робити?
— Ви пробували з ним зв’язатися?
— Так, я намагалася додзвонитися на його мобільний, але абонент виявився недоступний.
— А дружині ви його телефонували? Можливо, їй щось відомо.
— Ні, але це непогана ідея, — голос Клари пожвавився. — Дякую за підказку.
— Не варто. Я ж особливо нічим не допоміг. До речі, я хотів ще сказати…
Але договорити Віктор не встиг: зв’язок перервався, тому він не зміг повідомити своїй співрозмовниці, що її авто повернено на стоянку у повній цілості. Втім, вона вже і сама напевне про це знала.
