Ледве вщух останній акорд, зала вибухнула гучними оплесками, а маленькі артисти, що грали у спектаклі, юрбою вибігли на сцену і почали старанно розкланюватися перед публікою. Найстаршому на вигляд було не більше десяти років. Їх радісні та трохи збентежені обличчя сяяли щастям, втім, як і обличчя глядачів, переважну більшість яких складали батьки. Каміла теж з’явилася на сцені, і цієї хвилини Віктор неймовірно пишався нею. Він голосніше за всіх ляскав у долоні та вигукував «Браво!», через що навіть охрипнув.
Нарешті запалили світло, і Камілла зійшла сходинками до глядацької зали. Віктор підхопив її на руки.
— Вітаю, сонечко! Ти була неперевершена!
— Дякую, татку! Я така рада, що ти приїхав, — вона міцно обійняла його за шию й поцілувала в щоку. — А я наприкінці забула слова.
— Справді? Я цього не помітив. Здається, все пройшло чудово.
— Тобто, тобі сподобалася вистава?
— Звісно, люба! Як вона могла мені не сподобатися, якщо в ній грала моя найталановитіша дочка!
— А хто з персонажів твій улюблений?
— Напевно, той кіт з великою головою. Він мені чимось нагадав нашого Фелікса.
— Тато, це ж Чеширський кіт! Ти що не впізнав його?
— Чому не впізнав? Впізнав.
— Про що ви тут сперечаєтеся? — пролунав позаду них голос Ельзи. Вона тримала в руці відеокамеру, на її обличчі грала усмішка. — Гей, нумо зніму вас разом, — вона увімкнула камеру.
— Ми обговорювали Чеширського кота! — почала пояснювати Каміла. — А тато його не впізнав.
— От і неправда! — демонстративно став у позу Віктор. — Як це я міг не впізнати Чеширського кота? Ти взагалі розумієш, як зараз мене образила?
Він легенько клацнув її по носі, а у відповідь Каміла скривила кумедне личко, після чого вони весело розреготалися.
— Ну гаразд, вже пізно, — Віктор опустив Камілу на підлогу. — Вам з мамою час додому.
— А ти хіба з нами не поїдеш? — трохи засмутилася Каміла.
— Ні, сонечко, мені ще треба зробити одну важливу справу. Але я приїду до нашої святкової вечері. Домовилися?
— Домовилися!
— Будь ласка, не затримуйся. Добре? — Ельза вимкнула камеру та взяла дочку за руку. — Ну а ми підемо переодягатися. Ти готова?
Каміла ствердно кивнула і на прощання помахала Вікторові. Як тільки вони зникли з очей, він одразу прямував до машини.
На той час місто занурилося у нічні сутінки. Всюди горіли вуличні ліхтарі, в яскравому світлі яких дощ з дрібними крижинками нагадував золотаві бризки. Дорога виглядала вільною, і дістатися до видавництва не склало особливих труднощів. Віктор припаркувався на стоянці, але підійматися в офіс не став, а залишив ключі у бардачку, як і було оговорено від самого початку. При цьому він почувався трохи винним, оскільки повернув машину пізніше, ніж обіцяв.
«Сподіваюся, Клара не пошкодувала про те, що позичила її мені. Зателефоную їй завтра і вибачуся», — подумав Віктор, переходячи на протилежний бік вулиці, де він планував зупинити таксі.
Погода остаточно зіпсувалася; окрім дощу піднявся сильний вітер, який час від часу підхоплював з землі вологе листя та крутив його у божевільному танці. Зараз Віктору хотілося одного — якнайшвидше дістатися додому та сісти за святковий стіл. Однак зловити таксі виявилося складним завданням — їх попросту всі розібрали. Перехожі теж зустрічалися не часто. А ті, з ким він стикався, ховалися в одяг і поспішали по домівках.
Віктор підняв комір, щоб захиститися від вітру, та прискорив ходу. Він майже досяг перехрестя, коли з підворіття вискочив величезний кіт і перегородив йому дорогу. Це було те саме смугасте чудовисько, з яким довелося зіткнутися у палісаднику та який більше нагадував персонажа з фільму жахів, ніж реальну тварину. Кіт дивився на нього своїми пронизливими жовтими очима, наче бажав щось сказати, при цьому вітер з дощем анітрохи його не турбували. Віктор у свою чергу намагався зрозуміти, яким чином коту вдалося подолати величезну відстань, та ще й опинитися в тому місці, де перебував він сам. Може, його спеціально привезли сюди? Але навіщо це комусь знадобилося?
Кіт постояв з хвилину голосно нявкнув і, розвернувшись, зник за рогом найближчого будинку.
«Ну і як це розуміти?» — вирячився йому вслід Віктор, для якого ситуація продовжувала залишатися схожою на божевільний балаган.
З такою неймовірною кількістю дивних подій йому ще не доводилося стикатися. Він не бачив в них ніякої логіки, в той час як усі ці персонажі, що безцеремонно вдерлися до його життя, починали потроху діяти йому на нерви. Що вони намагаються довести? Чому просто не дадуть йому спокій? Взяти хоча б історію з флешкою. То вона зникає, то знову знаходиться. А дівчинка в лісі? Від однієї згадки про неї мимоволі кидає в дрож.
Дістатися додому вдалося тільки за півтори години — на перехресті нарешті знайшлося порожнє таксі. Щоправда, ледь він ступив за поріг, як почув гучний плач Каміли на другому поверсі. Віктор зрозумів — сталося щось по-справжньому погане. Адже так сильно вона не ридала, навіть коли впала з гойдалки.
— Каміла! Ельза! — покликав Віктор, швидко піднімаючись сходами. — Що сталося?
