— Саме так. Хіба я не казав, що це ім’я одного мого старого приятеля? До речі, саме він збирався читати мені вашу книгу, — засяяв своєю звичайною білосніжною усмішкою пан Бове, від чого Віктору стало зовсім кепсько.
Це походило на страшний сон. Або на галюцинації, немов він наковтався пігулок чи не спав кілька ночей поспіль. Причому наймерзеннішою з галюцинацій, таких, як блукаюча будинком мелодія, огидний кіт і дивна атмосфера, був сам пан Бове; його старече обличчя й покриті плівкою очі анітрохи не поєднувалися з білозубою усмішкою, а постійні викрути та словесне жонглювання асоціювалися не інакше, як з дешевим балаганом.
«Може, він навмисне начепив ці лінзи та загримувався, щоб викликати до себе жалощі? — подумав Віктор, дивлячись на антиквара. — Таки знає, падлюка, що я змушу його відповідати за все, тому й намагається мене розчулити».
Його думки перервав пан Бове:
— Вікторе, хочу вас запитати. А що ви збираєтеся робити зі своїм романом?
— Опублікую його, як планував раніше.
— І вас нічого не бентежить? Ви не боїтеся, що це небезпечно?
— Про що це ви? Я не розумію ваших натяків.
— Хіба то не ви зізналися, що у вашому житті почали відбуватися всілякі неприємності? Адже ставки можуть зрости, і тоді доведеться платити набагато більшу ціну.
Віктор із підозрою покосився на співрозмовника.
— До чого це ви ведете? Знову збираєтеся мені погрожувати?
— Насправді я хочу попередити вас, от і все, — похитав головою пан Бове. — Тому що ви навіть не уявляєте, з чим маєте справу.
— І з чим?
— Хіба це так важливо? На мою думку, набагато важливіше, що в цій ситуації можуть постраждати ваші дружина і дочка.
— Слухайте, ви! — Віктор підскочив до старого та нахилився до самого його вуха. — Тільки спробуйте підійти до моїх близьких і від вас мокрого місця не залишиться! Затямили? Це ви не зрозуміли, з ким маєте справу. Мене ніхто не зупинить, якщо виникне потреба.
— Я знаю, — пан Бове навіть не ворухнувся. — Саме це я й намагаюся вам сказати. Ви і є для них головною загрозою.
Віктор заскреготав від люті зубами.
— Та ви просто ненормальний! Справжній псих! — постукав він вказівним пальцем по скроні. — Не бачу жодного сенсу й далі витрачати на вас свій час. Прощавайте! Сподіваюся, ця зустріч була останньою.
Він круто розвернувся та попрямував до виходу. Його більше не цікавило, що скаже пан Бове. Йому хотілося якнайшвидше опинитися за межами цього будинку. «У вас ще є шанс все виправити!» — чулося позаду, але Віктор не зупинявся. Він вискочив на вулицю, пробіг по доріжці до воріт і сів у машину.
Зараз він мріяв про одне: повернутися до дружини з дочкою та знову жити своїм звичайним життям. І нехай розмова з антикваром анітрохи не прояснила ситуацію, однак прийшло тверде переконання, що все погане залишилося позаду. Якби він знав, як помилявся!
Коли автівка підкотила до будинку, на дворі стояла глибока ніч, тому ні у вікнах сусідів навпроти, ні трохи далі по вулиці — ніде не горіло світло. Віктор відчинив двері своїм ключем та, намагаючись не шуміти, прослизнув усередину. Він не став підійматися нагору, до спальні, а попрямував до свого кабінету, де панувала напівтемрява, і тільки тонкий промінь світла від вуличного ліхтаря пробивався крізь нещільно запнуту штору. Зараз Віктор почувався набагато упевненіше, ніж коли виходив від пана Бове, оскільки по дорозі додому йому вдалося повністю себе опанувати. Навіть настрій його покращав, адже тека з рукописом знову була у нього. І єдине, що затьмарювало думки, це загибель бідолашного Марка. До того ж, пан Бове чомусь звинуватив його, Віктора, у катастрофі літака. Може, таким чином старий намагався відвести підозри від себе? Чи він дійсно щось знав, щось настільки важливе, що це дозволяло йому без вагань робити подібні висновки?
Ввімкнена на столі лампа впустила до кімнати м’яке мерехтливе світло, хоча і звузила навколишній простір до певних меж. Віктору зовсім не хотілося спати: насичений подіями день не бажав відпускати його. Він дістав з теки рукопис та перегорнув декілька сторінок.
«Завтра ж відвезу його Кларі! — промайнуло у нього в голові. — Шкода тільки, без Марка можуть виникнути труднощі з публікацією. Та й нехай! Я не бігатиму за ними як слухняний песик».
Насправді він давно розмірковував про зміну видавництва; останніми роками платили не дуже, та й терміни здачі нового матеріалу з кожним разом ставали все жорсткішими. Крім того, йому вже надходили цікаві пропозиції. Просто Віктору подобалося працювати з Марком, який завжди допомагав з виходом книг та брав на себе більшу частину клопотів. Проте зараз стан справ виглядав трохи інакше, і мимоволі доводилося замислюватися про майбутнє. Це, звісно, не означало, що без Марка його письменницькій кар’єрі прийшов кінець, але деякі кроки, які б не дозволили їй остаточно впасти у прірву, зробити було все ж таки варто. Втім, поки ситуація залишалася невизначеною, будувати далекосяжні плани навряд чи мало сенс.
