Віктор звернув у провулок і припаркувався біля воріт, де висіла табличка з назвою вулиці та номером будинку. Зовні сильно похолоднішало: дрібні калюжі вкрилися льодом, з рота йшли густі клуби пару. Особняк за високою огорожею мав готичний вигляд з вузькими вікнами та декількома шпилястими башточками, що розташовувалися безпосередньо під дахом. Різьблений фасад прикрашали деталі ліпнини, з боків від головного входу височіли дві мармурові колони. Подібні споруди Віктор бачив тільки у фільмах про вампірів і не уявляв, як вони виглядають зсередини. Він постояв у нерішучості біля воріт, після чого штовхнув хвіртку й попрямував до входу по кам’яній доріжці, уздовж доглянутих газонів і кущів троянд.
Навкруги панувала мертва тиша, і лише звідкілясь з будинку доносилася ледь чутна музика. Це був добрий знак — всередині вочевидь хтось перебував, — і все ж таки, Віктора брали сумніви. Що він робитиме, якщо не знайде пана Бове? Звернеться до поліції? Розпитає сусідів? Чи кине все до біса та знову почне жити своїм життям, ніби нічого не сталося? Але, як тоді бути з Марком? Викреслити його з пам’яті, так само як і Фелікса? Не кажучи вже про зниклий роман. Між іншим, Віктору тільки зараз прийшло на думку, що пан Бове, ймовірно, є єдиним володарем рукопису, і хоча б тому його варто відшукати.
Доріжка закінчувалася широким ґанком з кам’яними східцями та вела до масивних дубових дверей, які у світлі місяця нагадували віко елітної труни. Віктора вразила бронзова ручка у вигляді звіриної голови, дуже схожа на ручку дверей будинку в лісі. Отже, старий не збрехав, і покинутий будинок дійсно належав йому, хоча й перебував у жахливому стані. Тоді Віктор не схотів нічого з’ясовувати та віддав перевагу більш важливим справам. Але настав час відкрити завісу над таємницею і вивести антиквара на чисту воду.
Віктор вже простягнув руку, щоб подзвонити у дзвінок, коли помітив широку смужку світла між дверима та дерев’яною рамою. Він штовхнув двері рукою, і його очам відкрився просторий передпокій в темних тонах, де на стіні висів ввімкнений світильник, що нагадував кришталеву чашу, а біля самого входу стояла вішалка з одягом і старе трюмо.
— Гей, тут є хто-небудь? — голосно покликав Віктор, переступаючи поріг. — У вас двері відчинені.
Всередині будинку було значно тепліше, ніж на вулиці, та відчувався аромат франзолій з корицею. Проте зблизька стало помітно, що будинок зазнає не найкращих часів: зі стелі подекуди обсипався тиньк, а в кутках висіло павутиння, яке дуже давно ніхто не прибирав. Та й меблі виглядали злегка обшарпаними, хоча їхня антикварна цінність не викликала сумнівів.
Трохи далі по коридору містилися двоє зачинених дверей та кам’яні сходи з широкими поручнями, що вели на другий поверх. Віктор не став біля них затримуватися й одразу пройшов у вітальню, де всю центральну частину займав величезний, до блиску відполірований стіл. Навколо столу були розставлені стільці з високими спинками, неподалік розташувався розпалений камін і плетене крісло-гойдалка. Над камінною полицею висіло величезне дзеркало в позолоченій рамі, на самій полиці стояли два масивні канделябри. Здавалося, що прямо зараз до кімнати ввійде хазяїн у старовинному камзолі та панталонах і, сівши поруч з каміном, закурить трубку, набиту міцним турецьким тютюном. А слідом з’явиться його дружина — пишногруда молодиця у в’язаному чіпці — з тацею в руках, на якій лежатимуть ті самі ароматні франзолі з корицею.
Віктор згадав, що вже бачив подібне умеблювання. Причому недавно. Два дні тому, в лісі, коли намагався крізь вікно розгледіти приміщення покинутого будинку.
«Цікаво, схожий інтер’єр — це примхи пана Бове, — подумав він, — чи тут криється дещо інше?»
З самого початку антиквар справляв враження дивної людини. Ці його середньовічні манери, чудернацька мова, чудне вбрання, і навіть те, як він тримався при розмові. А якщо згадати про переслідування в торговельному центрі, коли Віктор повністю вичерпав сили, але так і не наздогнав старого, то дрож проймала до кісток. Як таке взагалі можливо? А історія в лікарні? І це ще не весь перелік.
Годинник на стіні вибив першу ночі, і Віктор знову почув музику, що доносилася зверху, куди вели сходи з передпокою. Напевно, йому варто було піднятися на другий поверх, замість того, щоб безцільно вештатись будинком. Принаймні так з’являвся шанс зустріти господарів, а, якщо пощастить, і самого пана Бове. Та раптом Віктора наче струмом вдарило: він впізнав ту саму мелодію, «Танець лицарів» Прокоф’єва, яка вчора лунала в його телефоні.
— Так ось хто мені дзвонив напередодні аварії! І чому я анітрохи не здивований?
