Він дійшов до останньої сходинки, і тут виявилося, що другий поверх потопає у непроглядних сутінках: господарі чи то забули ввімкнути світло, чи то заощаджували на електриці. Тоді Віктор повернувся до вітальні, зняв з камінної полиці один з канделябрів і, скориставшись лучиною, запалив на ньому кілька свічок. В цю мить музика різко вщухла, і в будинку запанувала могильна тиша. Від поганого передчуття у Віктора перехопило подих. Однак він все одно піднявся на другий поверх, де, на щастя, одна з кімнат, в якій легко вгадувалася дитяча, була незамкнена, пошукав на стіні вимикач і клацнув ним.
Кімната виглядала дуже мило. У віддаленому кутку стояло дитяче ліжко з рожевим покривалом, поряд з ним був комод та оббите такою ж рожевою тканиною крісло. Посеред кімнати на підлозі лежав пухнастий килим, біля завішаного фіранкою вікна красувалося мініатюрне трюмо з крихітним пуфом і безліччю яскравих шпильок. Дитяча чимось нагадувала кімнату Каміли, якщо не звертати увагу на неймовірну кількість рожевих відтінків в інтер’єрі. Тут відчувався аромат ванільного морозива, до речі, її улюбленого, а в кожній деталі проглядала дбайлива батьківська рука.
Віктор залишив канделябр на трюмо та підійшов до ліжка, де виднілося безліч різноманітних іграшок: плюшевий ведмедик, парочка дорогих ляльок, потворний клоун з червоним носом і величезний смугастий м’яч. Також він помітив декілька дитячих книжок, альбом для малювання та коробку з кольоровими олівцями, з-під якої проглядало щось ще. Щось, що відрізнялося від решти й одночасно було до болю йому знайоме.
— Так я і думав! — Віктор вихопив з-під іграшок свою зниклу теку зі зміїної шкіри.
Не викликало ніяких сумнівів, що саме пан Бове вкрав її з автівки та зробив усе можливе, щоб знищити інші копії роману. І бомбу в літак Марка напевно підклав теж він. От тільки навіщо? НАВІЩО??? Віктор не знаходив відповіді на це питання. Навіщо старому знадобився рукопис? Яка така таємниця в ньому приховувалась, що заради неї варто було вбивати? Причому пасажирів цілого літака.
Віктор відкрив теку та дістав з неї пачку аркушів. Наступної миті за спиною почулося легке шарудіння, що змусило його обернутися. Рукопис вислизнув з рук, і сторінки немов перелякані птахи розлетілися врізнобіч: на порозі кімнати сидів той самий величезний кіт, який шипів на нього вранці у палісаднику та який пізніше перегородив йому дорогу біля видавництва. Віктор кинувся збирати аркуші, при цьому не зводив пильного погляду з тварини. Складалося враження, що це не просто кіт, а химера, перевертень, чудовисько. За розмірами звір цілком міг зійти за дику лісову кішку, тільки забарвленням нагадуючи домашнього вихованця. А цей його холодний пронизливий погляд. Хіба у котів бувають такі очі?
Нарешті Віктору вдалося зібрати всі сторінки та відправити їх назад до теки. Залишилося останнє питання: як вибратися з приміщення?
«Може, відігнати його чимось? — подумав Віктор. — Наприклад, канделябром, адже всі тварини бояться вогню».
Втім, цю ідею довелося відкинути, оскільки канделябр стояв на трюмо біля вікна і скористатися ним не вийшло б у жодному разі. На щастя, ситуація вирішилася сама собою: кіт підвівся з місця, перетнув кімнату й застрибнув у крісло. Дорога була вільна, але Віктор навіть не ворухнувся. Він наче приріс до підлоги, з подивом дивлячись на кота і водночас намагаючись зрозуміти, якому саме явищу став свідком — звичайному збігу чи свідомому вчинку розумної істоти.
— Цього не може бути! Коти не вміють читати думки! — труснув він головою, щоб позбутися моторошної омани.
Ситуація виглядала вкрай безглуздо та нагадувала добре зрежисовану виставу, в якій йому чомусь відводилася роль головного невдахи. Щоправда, невдахою він себе не вважав. Навіть навпаки, адже рукопис зараз був у нього. Шкода тільки, що панові Бове вдалося дешево відбутися. Несподівано на першому поверсі заграла знайома мелодія, і тут Віктор відчув, що настає вирішальна мить.
Коли він зійшов сходами униз, то виявилося, що музика грає у вітальні, куди йому довелося повернутися за канделябром кілька хвилин тому і де тепер у кріслі-гойдалці поряд з каміном сидів пан Бове. На ньому красувався той самий новенький фрак, що й минулого разу, а його волосся було акуратно зачесане назад. Руки старого спиралися на незмінну тростину чорного дерева зі срібною голівкою, коліна вкривав теплий картатий плед. Віктор не бачив обличчя антиквара, однак чомусь був цілком впевнений, що на губах того грає посмішка. Втім, чари пана Бове навряд чи подіяли б знову: Віктор відчував настільки сильну огиду, що ледве стримував себе, щоб не накинутися на нього із кулаками. З іншого боку, він мав бути більш обачним, адже в його плани входило не лише викрити пройдисвіта, але і змусити його заплатити за все сповна.
— О, пан Бове, який приємний сюрприз! — першим заговорив Віктор, намагаючись перекричати гучну музику. — А мені в лікарні сказали, що ви померли від серцевого нападу.
