Раптово музика обірвалася. До речі, Віктору так і не вдалося визначити її джерело — в кімнаті не було нічого, що навіть приблизно нагадувало програвач.
— Сподіваюся, ви не поставилися до цієї заяви серйозно? — засміявся антиквар своїм тихим грудним сміхом. — Не можна ж вірити всіляким нісенітницям. Вони, як завжди, там щось наплутали. Запевняю вас, зі мною все гаразд.
— Це добре, — кивнув Віктор і підійшов ближче до каміна. — Адже мені треба багато про що вас розпитати.
— Я готовий відповісти на будь-яке ваше питання, — погодився пан Бове, наче не помітивши сарказму в словах свого опонента. — Тільки будьте обережні. Деякі мої відповіді можуть вам не сподобатися.
— Ви мені погрожуєте?
— Ну що ви, друже! Чим я можу вам погрожувати?
Антиквар повернув голову, і тут Віктор побачив перед собою не блискучого сивоволосого чоловіка, а старого діда у поношеному драному фраку і з сухим сірим обличчям, поцяткованим глибокими зморшками. Але найжахливішими були його очі, які заволікала білувата каламутна плівка. Вона нагадувала більмо і говорила про те, що пан Бове повністю сліпий, хоча це і здавалося абсолютно неймовірним.
— Ви… Ви… — Віктор настільки сторопів, що не знайшовся, що сказати. Він чекав чого завгодно — сильного супротивника, загроз та шантажу, і навіть смертельного протистояння, — але тільки не цього. — Що сталося з вашими очима? — повільно вимовив він, одночасно намагаючись впоратися з сильною нудотою.
— Не думаю, Вікторе, що це те питання, яке вас цікавить, — пан Бове зайняв попередню позу — повернувся обличчям до каміна і поклав руки на тростину. — Чи не так?
— Ви маєте рацію, — у Віктора чомусь з’явилося непереборне бажання втекти звідси якнайдалі. — Просто ви захопили мене зненацька. Але я дійсно б хотів про дещо дізнатися. Тільки не намагайтеся мені брехати — я бачу вас наскрізь.
— Повірте, я й не збирався нічого від вас приховувати.
— Добре, тоді для початку скажіть, як мій рукопис опинився у вашому будинку?
— Це я приніс його сюди, — зізнався без жодних вагань пан Бове.
— З якою метою? — Віктора трохи здивувало, що старий не став нічого заперечувати.
— Зрозуміло, для того, щоб прочитати.
— І більше ні для чого? Наприклад, ви не збиралися його продати?
— Звісно, ні. Що за нісенітниці? Мені просто хотілося дізнатися, про що ви пишете.
— Кажете, нісенітниці? А от мені здається, ви задурюєте мені голову, — Віктор відчув нестримний гнів всередині. — Вважаєте, я ідіот і нічого не розумію? Навіщо ви вбили мого кота? А сьогоднішня авіакатастрофа, в якій загинув мій найкращий друг? Це теж ваших рук справа?
Цього разу пан Бове не став поспішати з відповіддю, і в кімнаті на деякий час запанувала тиша, яку порушувало лише приємне потріскування полін у каміні. Нарешті старий заговорив:
— Перш ніж відповісти на ваше питання, Вікторе, я хочу згадати одну старовинну легенду. Колись в давнину жив народ, у якого була незвичайна традиція. Вона полягала в тому, що кожен мешканець громади, досягнувши повноліття, отримував невеличку прозору посудину, схожу на склянку, куди за будь-яку провинність чи гріх духовний наставник насипав йому жменю піску. Коли посудина наповнювалася вщент, людина підіймалася на найвищу гору і, висипавши пісок, набирала в неї воду з озера, розташованого на самій вершині. Це було доказом того, що шлях повністю подоланий. Щоправда, до кінця доходили не всі та дехто помирав по дорозі, але ті, хто повертався, в нагороду отримували порожню посудину, а разом з нею можливість розпочати життя з чистого аркуша.
— І що ви намагаєтеся цим сказати?
— Я намагаюся сказати, що ні до вбивства вашого кота, ні до загибелі приятеля я не маю жодного відношення.
— Але до чого тут ця ідіотська легенда?
Старий знову зробив паузу.
— А до того, мій любий друже, що всі події, про які ви казали, сталися не з моєї провини, а з вашої. І це вас чекає шлях очищення. Якщо ви, звісно, до нього готові.
— Я здогадуюсь, куди ви хилите. Хочете на мене все повісити?
— Шкода, що ви нічого не зрозуміли, — голос старого залишався спокійним, і це ще більше дратувало Віктора.
— Що я повинен зрозуміти? Що ви наламали дров, а я буду за вас віддуватися? Так от, не вийде! Я негайно викликаю поліцію, і нехай вони самі з вами розбираються.
— І що ви їм скажете?
— Ну хоча б те, що ви вкрали мій рукопис.
— Рукопис зараз у вас! Чи не так? — відповів пан Бове. — А я лише немічна хвора людина. Навіщо він мені, самі подумайте?
— Але ви щойно зізналися… — Віктор раптом замовк, відчувши, як холодний липкий страх почав повільно розповзатися тілом. Він обігнув крісло-гойдалку і витріщився на пана Бове. — Звідки вам відомо… що тека зараз у мене? Хіба ви…
— Мені розповів про це Фелікс, — наче нічого не сталося відповів антиквар, обличчя якого виглядало застиглим, а сліпі очі дивилися прямо перед собою.
— Фелікс? Так звуть мого кота, — Віктору здалося, що він потрапив у пекельну пастку, звідки неможливо вибратися.
— Невже? Який цікавий збіг.
— Збіг?
