З одного боку, усе це віддавало неабиякою містикою. А з іншого…
Так-таки-так, так-таки-так…
Заплющивши очі, Андрій намагався відключитися, але щойно вдалося позбутися однієї неприємної думки, як у голову одразу лізли інші. Зараз його по-справжньому хвилювало, чи жива Ліна й чи не інфікована вона вірусом імунодефіциту? Яким чином вона пов’язана з усім цим жахом? Якщо, звичайно, не брати до уваги того, що бовкнув тоді в машині довговолосий, якщо то був усього-навсього чорний жарт і він шукає її з іншою метою, аніж помститися.
І що, приміром, може означати лист до Іри іспанською чи португальською? І хто така Іра? Звідки вони обидві знають ту мову? Тут він бачив лише два ймовірних варіанти — або вони разом навчалися у вузі з такою дивною спеціалізацією, або… Останніми роками на заробітки саме до Іспанії та Португалії виїхало чимало українців. Може, вони були серед них? Можливо, звідти почалися усі Лінині пригоди, через які вона тепер мусить переховуватися хтозна від кого і хтозна-де? Андрій схильний був вірити, що саме там і можна влізти в таке багно…
Як він зразу про це не подумав?! Адже чув про торгівлю жінками. Ось тобі й Португалія. Що дві гарні молоді незаміжні жінки могли робити в Португалії? Важко уявити, що вони працювали там на будівництві або виконували якусь іншу чорну роботу. Можливо, свідомо або не зовсім вони потрапили до цього «жіночого бізнесу», а коли зрозуміли, що це не мед, утекли. Щоправда, тепер… Андрій не знав, чи могло таке бути, щоб двох повій так наполегливо шукали по всій країні. Легше було би знайти нових двох. Ні, навіть якщо ця версія частково правильна, має бути ще якась причина до таких пошуків, ще щось дуже суттєве.
Андрієві ніколи раніше не доводилося бачити хворих на СНІД, знання його в цій галузі були суто теоретичними. І все-таки його лікарський досвід вказував: довговолосий — смертельно хворий. Тут помилки бути не могло. СНІД залишив йому досить обмежений час перебування на цьому світі. Це й пояснювало всю ту наполегливість, з якою велися пошуки. Безперечно, тут було щось особисте.
Поїзд ішов швидко, рідко зупиняючись на маленьких станціях. Так-таки-так, так-таки-так…
Зрозумівши, що не засне, Андрій перевернувся на живіт і почав спостерігати пейзажі, що пропливали за вікном. Млява весна… Пейзажі були брудні та сірі, зовсім як його думки та настрій. Великосвітські дами більше не звертали на нього уваги, заглибившись у читання. Цікаво, що вони читали? Старша з дівчат сиділа найближче і йому вдалося краєм ока підглянути назву книги. «Смертельне кохання». Автора він не роздивився. Ну, звичайно. Шляхетна, як і її матінка, панянка до Португалії на заробітки не поїде. Тільки читає вона не «Червоне та чорне» Стендаля, а сучасну американську попсу, де від першої до останньої сторінки ріжуться та стріляються або трахаються, наче коти.
Так-таки, так-таки — поїзд гальмував, під’їжджаючи до станції. Під ложечкою знову засмоктало. Якби зупинка тривала хоча б зо п’ять-сім хвилин, на останню гривню можна було би щось купити. Якусь булку або пиріжок, черствий, з неповторним вокзальним ароматом. Зараз повідомлять про зупинку.
За вікном, сповільнюючи рух, пропливав перон, невеликий будиночок вокзалу. Якийсь райцентр. Букви на фасаді вокзалу давно повідпадали, та Андрію було однаково, як зветься це містечко. На пероні товклися пасажири та проводжаючі. За клумбою попри будинок станції стояло кілька машин.
Стривай! Червона «Лада» та вишнева іномарка! Не встигнувши усвідомити щойно побачене, Андрій зіскочив з полиці. Його попутниці злякано смикнулися й обурено щось пробурмотіли, а він мало не вріс обличчям у вагонне скло. Поїзд ще не зупинився, і стоянка повільно зникала за рогом станційного будинку, але йому все-таки вдалося ще раз побачити машини. Червона «Лада» і поруч вишнева іномарка — Андрій точно не міг сказати яка, але не сумнівався — та сама модель, що й біля того гаража.
Продовжуючи притискатися до вікна, Андрій намагався роздивитися людей, які стояли на пероні, та було пізно, адже перон довгий, а поїзд уже зупинився, і люди пішли до дверей тамбурів. Час наче завмер. Усе зависло у якійсь важкій паузі…
Через якихось три-чотири хвилини поїзд рушив. Дами здивовано зиркали на свого сусіда по купе, а той наче закляк, не наважуючись на щось спромогтися. І дійсно, Андрій губився в думках, відчуваючи, як росте його занепокоєння, загрожуючи перейти в паніку. Він сів, намагаючись заспокоїтися. Такі самі машини могли належати зовсім іншим людям і опинитися тут випадково. Скільки «Жигулів» ганяє по наших дорогах! А іномарки взагалі заполонили автостради. Але такий збіг… Яка ймовірність, що червона «Лада» та вишнева іномарка саме такої моделі опинилися поруч і саме там і тоді, де й коли зупиняється його поїзд? Надзвичайно мала. А можливо, це ті самі машини, але їхні господарі знаходяться тут у якихось інших справах?
