— Не знаю, — продовжувала схлипувати вона. — Ірку шукав! Він був не сам, ще з якимось, на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Вони обоє були тут і все бачили! Приїдь швидше, відчепи мене…
— Сама відчепишся, — відповіли з трубки. — Якщо візьмуть і щось бовкнеш — дістанемо й там, ти знаєш.
Це був кінець розмови.
Андрій випростався й поклав до кишені телефон. Повитирав усе, за що брався.
— Ну бувай, — сказав він, ліквідовуючи зашморг і кидаючи жилку на підлогу. Потім наддертим рушником зав’язав своїй полонянці рота, як це роблять у фільмах.
Жінка так і залишилася сидіти спиною до труби. І щойно за ним зачинилися двері, вона почала інтенсивно шарпати заламаними за спину руками.
Тепер Андрій упізнавав місця, якими вперше діставався до цього району міста. Він ішов, намагаючись не оглядатися, у напрямку залізничного вокзалу. Зараз він вийде на колію, перейде через неї і, добравшись до вокзалу через місця скупчення товарних вагонів, сяде на поїзд, домовившись з провідником. Байдуже, на який поїзд.
Розрахунки його були примітивними. Після щойно зроблених дзвінків команда Стаха мала б кинутися по автошляхах, шукаючи білу «дев’ятку», а славетна галютинська міліція мала б таки перевірити вигаданий Андрієм варіант з «Фольксвагеном». Це відкривало для нього можливість утекти залізницею. Так би воно мало бути… А як станеться насправді? Що як та зараза зуміє швидко розв’язатися й повідомить своїх дружків про справжній стан речей? Тоді вони обов’язково кинуться перекривати залізницю.
Весь у тривожних думках, він вийшов на залізничну колію і, перетнувши її, опинився серед товарних вагонів. Де-не-де траплялися залізничники, на яких він намагався не звертати уваги. Підійшовши ближче до вокзалу, Андрій сів під якимось кущем на кинуту стару шпалу. Звідси добре проглядався перон, на якому не було ніякої міліції і взагалі нічого підозрілого. Повагавшись, витяг з кишені мобільник, набрав номер хірургічного відділення галютинської лікарні й важко зітхнув.
Віталія на роботі не було. Андрій попросив його домашній телефон і знову набрав номер. Трубку зняв сам Віталій, напевно, чекав якихось повідомлень.
— Привіт, — сказав Андрій.
— Це ви, Сергію Івановичу? — після деякої паузи озвалося в трубці.
— Навіть не знаю, як сказати, — відповів Андрій. — З одного боку, так, з іншого — ні.
— Напевно, швидше ні, — сказав Віталій. — Я вже й сам здогадався. Адже ніякого Жукова у Волинській області не існує…
— Правда твоя, — зітхнув Андрій. — Ніякого Жукова не існує, принаймні я в ньому не живу.
— Але ж ви хірург? Цього ви не заперечите!
— Колись був, — подумавши, сказав Андрій. — Ти, Віталію, вибач, що так сталося. Я був змушений.
— Чому? — запитав той. — Навіщо ви таке вчудили? Вас тепер шукатимуть!
— Що навіщо? — запитав Андрій.
— Навіщо вкрали й побили машину? Я б вас і так завіз.
Настала пауза.
— Я гадав, що та, моя, нацькувала їх на мене, — подумавши, сказав Андрій. — Коли ті двоє ментів вибігли з корпусу й почали когось шукати, я думав, що це за мною…
— Вони шукали родичку одного хворого. Там вийшла якась скандальна історія. Схоже, що його побили в міліції. Родичка ця зателефонувала до райвідділу і заявила, що їде зі скаргою до обласного прокурора. Вони й примчали миттєво, аби перехопити її і зам’яти справу.
Андрій опустив голову на коліна й заплющив очі. Мобільник залишався притиснутим до вуха, а він тиснув ще сильніше, намагаючись заглушити емоції, що навалилися після почутого. Від колотнечі останніх днів нерви стали зовсім ні к чорту. Зараз він міг би під’їжджати вже до Луцька, якби не утнув тоді з переляку таке… Та відчай його після розповіді Віталія, виявився б набагато сильнішим, знай він, чого ще зміг би уникнути, якби не дременув від двох міліціонерів на чужій машині.
— Сергію Івановичу! Сергію Івановичу, чому ви мовчите?
— Прикро, — нарешті видушив із себе Андрій. — Вибач… Було б менше проблем у нас обох. Ти особливо не впадай у розпач. Крила на твоїй колимазі і так у дірках — усе одно потрібно було б міняти. Я тобі компенсую.
— А де ви зараз?
— Там, де вже не будуть шукати за пошарпаного старого «Жигуля», — відповів Андрій.
— А за побитий новий «БМВ» депутата обласної ради?..
— Депутат собі новий купить, — одказав Андрій. — Не збідніє. Мене вже тут немає, я б не дзвонив… Ну добре, бувай. Пробач ще раз…
Розмова не додала Андрієві настрою, незважаючи на те, що, за всіма ознаками, за вбивство мордатого його поки що не шукали.
Сидіти довелося з півгодини, поки, ковтаючи слова, репродуктор оголосив, що на станцію прибуває поїзд на Брест і час його стоянки чотири хвилини.
За дві Андрій зумів добігти до поїзда, який стояв до нього головою. Перескочивши колію, швидко пішов уздовж вагонів. Ось і відчинений тамбур, на сходах провідниця. Андрій ще раз кинув погляд на будинок вокзалу. Звідти ніхто не поспішав кидатися навперейми втікачеві. Напевно, він сам того не бажаючи, надто згустив фарби. Провідниця без зайвих питань, назвавши суму та номер купе, пропустила його у вагон. Поїзд рушив.
