Її обличчя геть побіліло. Сльози висохли. Вона мовчала. Андрій склав жилку в кільце і, зробивши дещо картинний рух пальцями, зав’язав на ній хірургічний вузол, утворивши зашморг. Цей рух, який виглядав явно професійним, довершив враження. Тепер вона бачила перед собою кілера, а себе відчувала жертвою. Напевно, знала і про здорованя з проламаною головою. Її «гальма» попустили, але жінка не стала кричати — лише тихо й панічно благала, обіцяючи зробити все.
— Розповідай, — наказав Андрій, вкотре сівши навпроти неї. — Тільки швидко та коротко. Ну!
— Добре, добре! — кивнула вона. — Стах подзвонив мені і сказав, щоб я терміново їхала сюди, що він мене зустріне. Вони зустріли мене на вокзалі і привезли сюди. Стах показав труп дівчини в мішку і сказав, що я тепер буду нею. У мене таке саме фарбоване волосся… Я намалювалася і мусила сидіти тут і відчиняти двері. Вони когось очікували… Я просила, щоб вивезли ці трупи. Він казав, що вночі зробить це, але з’явилися ви і спитали Іру Ващенко. Я направила вас туди, куди вони наказали. Відтоді вони не з’являлися. Тільки Стах ще раз дзвонив, звелів, щоб я сиділа тут і нікуди не рипалася й чекала…
— Стах — це хто? — похмуро запитав Андрій. — Той прищавий?
— Який — прищавий? Ніякий він не прищавий…
— А прищавий такий, довговолосий, худий — це хто?
— Не знаю, єдиний раз бачила його. Він із Києва…
— А ти що, не з Києва?
— Ні, я з Черкас…
— Чому вони вбили Іру?
— Не знаю… Стах казав, що випадково. Вони тримали її тут. Думали через неї знайти оту її подружку. А потім з’явився якийсь її знайомий, сусіда, здається, почав до неї чіплятися й побачив їх… Ну, бійка… Словом, Стах у нього вистрілив, а вона хотіла втекти, то якраз і їй попало… І їх тоді вже обох… Куди б він її подів, поранену? Казав, що випадково…
— Навіщо їм Ліна? — дивлячись їй в очі, запитав Андрій.
— Не знаю! Не знаю!!! Я взагалі не знаю ніякої Ліни! Я для нього хто? Він нічого мені не говорив, тільки наказував, що робити!
— Ти маєш з ними зв’язок?
Жінка закивала головою і вказала на мобільний телефон, що лежав на полиці шафи. Покрутивши в руках апарат, Андрій вийшов до сусідньої кімнати, зачинив за собою двері і, сівши на старе ліжко, набрав нуль-два.
Відповіли одразу:
— Райвідділ міліції, черговий — лейтенант Короленко.
— Добрий день. Вас турбує той чоловік, що сьогодні у вашому місті викрадає машини.
Черговий приголомшено мовчав.
— Ви вже вибачте, — вів Андрій далі, — так сталося, більше не буду. Того старого «Жигуля» з території лікарні, гадаю, ви вже знайшли. Якщо ні, то він знаходиться зовсім недалеко — на будмайданчику якогось корпусу в кілька пове…
— Знайшли вже… — перебив черговий.
Але Андрій натомість перебив його:
— А от «Фольксваген» кольору металік знаходиться зараз у Пісках, майже поруч із санаторієм, знайдете…
— Який ще «Фольксваген»? — не зрозуміли на тому кінці.
— А що, ніхто ще не звертався?
— Начебто ні, — порадившись із кимось, відповів черговий.
— Ну, напевно, ще думають, що він стоїть під будинком, — сказав Андрій. — Скоро звернуться. Але дивіться, щоб він звідти ще кудись не подівся — ключі я в замку залишив. Шкода, гарна машина… Там, правда, також крило постраждало…
— Чекайте, а звідки ви дзвоните? — майже закричав черговий, зрозумівши, що розмова наближається до кінця.
— Ха! — здивувався Андрій його простоті. — Вам скажи… До речі, поблизу тієї машини шукати мене не варто — я давно вже в іншому місці. Бажаю успіхів!
Він увійшов назад до кімнати й коротко сказав:
— Номер.
Вона назвала.
— У мене знову змінився план, — сказав Андрій, набравши номер крім останньої цифри. — Якщо допомагатимеш мені, залишишся живою. Я тебе не вбиватиму.
— Вони вб’ють… — промовила білявка.
— Якщо допомагатимеш — вони нікого не вб’ють, — перебив він. — Слухай уважно. Ти зараз запитаєш, де вони, і повідомиш, що я щойно був тут. Зрозуміла? Тебе припнув до труби й залишив. Обіцяв з автомата повідомити міліцію. Проси їх терміново приїхати й відв’язати тебе. Скажеш, що я був не сам, а ще з одним мужиком. Ми приїхали на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Усе зрозуміло?
Андрій так захопився своєю грою, що йому й на думку не спало, якою сумнівною виглядає його версія: припнута до труби жінка миттєво дісталася до телефону, побачила у дворі машину, ще й прочитала номерні знаки.
Білявка тільки кивала головою.
— Бовкнеш щось не те — задушу, — сказав Андрій і натиснув на останню цифру.
Вона хвилювалася і часто дихала. Телефон відповів одразу.
— Алло! Хто це, Стах? — запитала вона.
— Я, — була відповідь. — Чого тобі?
— Стах, де ви?
— Де треба, — відповіли з трубки. — Чого тобі, питаю?
Андрій тримав трубку біля її вуха, прихилившись так, щоб чути й самому.
— Стах, приїдьте сюди, прошу тебе! Він щойно був тут! Він прив’язав мене…
— Хто він? — перебили звідти.
— Ну, той, що приходив, а ви його зловили. Він тільки-но пішов. Цей хрін усе бачив. Мене до труби припнув. Стах, він зараз подзвонить на нуль-два! Зараз менти приїдуть! Відчепи мене!
— Чого він хотів? — по паузі запитали звідти.
