Андрій зупинився та прислухався. Вони були не так далеко. Три пари ніг хлюпало по добре видному серед неторканого зеленого килима осоки сліду. Треба йти, не варто втрачати часу.
Зарості зеленої осоки завертали вправо і ставали вищими. Між осокою траплялося дедалі більше іншої рослинності — болотяного хвоща та моху. Відчувалася і ще одна зміна, якій Андрій спочатку навіть зрадів, — під ногами стало сухіше. Вода ледве сягала щиколоток. Щоправда, натомість грунт під ногами почав помітно хитатися. Він ставав ніби на сухе, але те сухе одразу прогиналося, коли на нього переносилася вага всього тіла, в ямці вмить з’являлася вода. Корені осоки у цих місцях міцно поспліталися, утворюючи свого роду настил, що вкривав болото. Раптом Андрій збагнув, що йде саме по цьому настилу. Здавалося, під ногами було наче щось живе. Воно дихало, борсалося і поки що терпіло на собі непроханого гостя. Ні, тут уже не те що пахло — просто смерділо близькою трясовиною. Пригадалося, як кілька днів тому, коли його «засмоктували» обставини, уявляв собі людину на болоті. Наче у воду дивився.
Висмикувати ноги з намулу тепер не доводилося. Але радіти підстав не було. Воронка навколо нього ставала дедалі глибшою. Тепер Андрій інстинктивно нахиляв тіло вперед, готовий будь-якої миті впасти долілиць, якщо нога почне провалюватися у безодню під настилом. Спертися на нього усією площиною тіла — тільки так з’являвся шанс на порятунок.
Осока порідшала, настил виглядав геть ненадійним. А попереду взагалі лише хвощ та мох. Скоро цей килим не зможе його витримувати. І він взяв трохи праворуч — там була зелена осока.
Позаду розкотилася хвиля матюків та прокльонів, зокрема й на його адресу. Зупинившись, Андрій прислухався. Так і є. Мабуть, один із переслідувачів провалився, а решта намагається витягнути його. Вони також, скоріш за все, не знали, що являють собою плавні, але, безперечно, відчували небезпеку. Напевно, проста людська логіка підказувала їм просуватися строго його слідами — адже там було вже перевірено. Та насправді виявилося навпаки. Андрій збагнув це, коли спробував вийти своїми ж слідами з місця, яке йому не сподобалося. Настил, частково зруйнований його ногами, буквально затріщав тоді під ним. Мабуть, вони ще цього не зрозуміли, бо продовжували рухатися ланцюжком, і провалився той, хто йшов останнім.
Раптом настил прорвався й під Андрієм, і він відчув, як нога провалюється. Встиг переступити. Тут не варто було довго стояти на одному місці. Весь цей плавучий килим починав поступово, по сантиметрах занурюватися вглиб під вагою його тіла. І далі було ще хиткіше. Його знову почала охоплювати паніка.
Вигуки та лайка переслідувачів тепер не справляли ніякого враження. Андрій панікував і без їхніх погроз. Він рухався виключно боком, широко розставивши ноги, маленькими кроками, підминаючи під ноги рідкі стебла осоки й намагаючись у такий спосіб бодай трохи збільшити площу опори.
Стіна очерету справа закінчувалась. Що за нею? Серце завмирало, коли він робив наступні п’ять-шість кроків, відчуваючи, що ось-ось нога провалиться у безодню. Та ось за рідкою осокою щось наче блиснуло. Що це, вода? Ще одне старе русло? Очевидно, там ще залишалася якась течія, бо поверхня здалека виглядала чистою, зовсім не зарослою ряскою. Смужка води, якихось два-два з половиною метри.
Там порятунок, відкрита вода, а в ній не повинен потонути той, хто вміє плавати. Але як туди дістатися? Як здолати оцих десять-дванадцять метрів хиткого настилу? Андрій знову почав грузнути, але через жах, який скував його, не наважувався зробити крок уперед. Якби мати в руках хоча б щось: жердину, патик! У нього не було навіть соломинки. А воронка навколо нього продовжувала заглиблюватися. Спробувавши нахилити корпус, Андрій утратив рівновагу й таки завалився на бік. Поли його довгого плаща збилися разом, плащ натягся, не дозволяючи йому вільно рухатися. Треба якось скинути цей клятий плащ!
Одна нога раптом втратила опору й по самий пах увійшла у воду, точніше грязюку. Щоправда, друга ще залишалася зверху. Дна не було. Настил рвався далі, й Андрій усе глибше осідав у багнюку, яка тепер сягала грудей. Зараз провалиться друга нога, і він не зможе навіть вхопитися руками за краї цієї діри, точніше, зможе, але вода вже сягатиме вище рота. Ця каламутна смердюча вода!
Йому таки вдалося висмикнути з рукава праву руку і впертися нею. Він боявся навіть дихнути. Будь-який різкий рух загрожував остаточно розірвати настил. Нарешті, плащ було знято, і Андрій хотів просто відштовхнути його кудись убік, схаменувшись лише в останню мить.
