— Тихо! Заткніться, падли!
Очевидно, це загорлав найголовніший із них. Отаман. Андрій навіть зрадів, усвідомлюючи, що в нього залишилася ще краплина іронії. Він цокотів зубами, використовуючи перепочинок, а ці гади заважали йому зібратися з думками.
— Послухай, паскудо! — переводячи подих, закричав знову той, останній. — Ти зараз вилізеш сюди, до нас… Ти зрозумів? Якщо ти цього не зробиш, ми тебе, падло, нікуди не повеземо. Ми просто отут здеремо з тебе шкуру. Ясно тобі? Кажи, вилупку, ти вилізеш?
Андрій мовчав, здригаючись усім тілом. Скорчені закляклі руки самі трималися за плавун. З води стирчала тільки голова.
— Ти вилізеш, кнур поганий?!
Переслідувачі рухалися у його напрямку. Хлюпало дедалі ближче. Зараз… Господи, невже вони не бояться? Невже вони не бояться сюди йти? Ні, вони не повинні долізти до нього. Вони не додумаються до трюку з плащем! Зараз вони побачать, що далі йти неможливо й повернуться назад. Але якщо побачать його у воді, можуть зрозуміти, що далі безпечно, і тоді полізуть за ним до кінця.
І раптом у його голові народився експромт. Це була геніальна ідея. Ледве розтиснувши зведені корчами щелепи, Андрій спробував щось сказати, але нічого не вийшло.
— Що?! Що ти там, стерво, белькочеш? Вилазь сюди, тут і поговоримо!
Усе-таки бояться, інакше б самі прийшли.
І, зовсім осмілівши, Андрій закричав:
— Рятуйте! Поможіть!
Його зуби так зводило холодом, що вийшло цілком правдиво. Для переконливості Андрій конвульсивно шубовснув кілька разів руками по краю плавуна.
За очеретами запанувала тиша. І раптом там, у них, почувся якийсь глухий сплеск. Хтось скрикнув. «Отаман» голосно вилаявся. Андрій упізнав його голос. Ще раз хлюпнуло.
— Стах, руку! Руку дай! Руку дай, сука!
Хтось пронизливо закричав. За очеретами чути було борсання та брутальну лайку. Тепер паніка починалась у них. Ті, хто потрапив на те місце, повинні були панікувати. Андрій це знав. Далі вони не підуть. Виберуться назад, до річки, й чекатимуть його десь по краях болота, якщо зуміють. Або перемерзнуть і покинуть цю справу взагалі.
За очеретами знову хтось закричав несвоїм голосом, а далі… Далі навіть з такої відстані Андрій почув, як ідуть бульки. Ще раз хлюпнуло…
— А-а-а… — заревів інший. — С-сука-а-а… Кранти! Стаху, кранти! Усі подохнемо! Нехай вони горять, ті бабки! Вилазити треба, Стаху!
— Заткнись, бо застрелю! — зашипів той. — Застрелю, як собаку!
Там знову щось захлюпало й шубовснуло. Чулися якісь зойки, розгублені вигуки. Андрій зрозумів, що його ворогів залишилося двоє.
Тепер він дав собі волю, борсаючись у воді руками й ногами, розгойдуючи плавун. Від інтенсивної роботи м’язів тіло перестало тремтіти, і його крики та благання про допомогу зазвучали явно бадьоріше. Не перестаратися б!
Він пірнув, якраз коли кричав оте «а-а-а…» Булькання вийшло досить виразним. Ще один раз Андрій дозволив собі виринути на поверхню і — все. Він загинув. І тепер не мав права ні на які прояви життя — ані хлюпнути, ані пискнути. Відпустивши плавун, він загріб під водою руками й поплив по руслу, яке іноді так звужувалося, що голова його мало не чіпала осоку по обидва боки від нього. Мертві не мають права плюскотіти по воді та шелестіти осокою. Шелестять та хлюпають лише живі.
І вони хлюпали на повну катушку. Андрій уявляв собі, в яку халепу потрапила ця команда. Вони надто довго стояли на одному місці, не виключено, ще й скупчившись. Напевно, плавун під ними почав просідати, занурюватися у глибину. Саме тоді, коли вони відчули серйозну небезпеку, під одним із них цей болотяний настил продерся, і невдаха опинився в такій самісінькій пастці, з якої нещодавно пощастило видертися Андрієві. Можливо, це сталося навіть на тому самому місці. Двоє, що залишилися, очевидно, не знали, як вийти з цієї жахливої ситуації, але ще якось трималися на поверхні.
Андрій же якимись дрібними спастичними рухами під водою просувався руслом, поступово віддаляючись від цього жахливого місця.
Коли він як тільки міг обережно й тихо виринув на поверхню, плюскіт та крики ще чулися. Після «загибелі» втікача переслідувачі спробують пробитися назад своїми ж слідами, остаточно руйнуючи болотяний настил. Інсценувавши загибель, Андрій свідомо відвернув тих двох з правильного шляху, направивши на хибний, відібравши в них більшу частину шансів. Хоча у цьому не варто себе винуватити.
Характер рослинності навколо вузенького русла змінився. На краях плавунів серед осоки траплялися якісь широколисті рослини, а осока почала з’являтися майже в самому руслі, яке стало зовсім вузьким. Пливти стало важко. Андрій спробував стати на ноги й був приємно здивований — вода сягала пояса. Ноги, щоправда, стрягли в намулі, але це вже була тверда опора. І він сміливо поліз в осоку.
