— Іра, бідна моя Іра… Це я… Це я винна, — вона підняла на нього заплакані очі. — Ви все знаєте? — запитала крізь сльози. — Ви що, зуміли прочитати лист?
— Ні, — відповів Андрій, — я не читаю ні іспанською, ні португальською. Але якби я знав, куди потраплю, то, повірте, прочитав би його будь-що задовго до того. До речі, звідки ви володієте цією мовою?
— Ніяка це не іспанська, — сказала Ліна, витираючи очі. — Це есперанто, ви, напевно, чули. Колись ми з Ірою ходили до клубу есперантистів. Я боялася… Я дуже боялася, що він уже чекає на мене там. Він навмисне обрав момент, коли Іра поїхала туди. Він знав, що я не зможу покинути її, тому намагатимуся розшукати й попередити. От я й написала листа, щоб якось… Ну, словом, не йти до неї особисто, а якось передати його… Я боялася! Ви повинні зрозуміти! Я просто божеволіла від думки, що доведеться якось із нею зустрічатися, а він уже чекає на мене там… Я розумію… Я піддала вас такому ризику. Я…
Напевно, вона жахнулася від думки про те, що могло з ним статися, адже все-таки краще усвідомлювала небезпеку, яку приховувала в собі подорож до Галютина. У будь-якому разі її хвилювання було йому приємне.
— Я сподівалася, що її ще можна врятувати. Я не могла її покинути! А сама… Що мені було робити? Я була в такому стані, що навіть не пам’ятаю, що вам тоді казала…
Вона дуже розхвилювалася. Андрій притулив пальця до її губ, потім погладив по щоці й поспішив заспокоїти:
— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів лише сказати, що якби знав, про що йдеться, то був би обережнішим і готовим до несподіванок.
— І ви однаково б поїхали туди? Якби знали, що на вас чекає?
Широко розплющивши очі, Ліна дивилася на нього. Як мріяв він тоді, в поїзді, щоб її погляд був саме таким, як зараз!
— Не знаю, — відповів Андрій, — але, будьте впевнені, не сидів би склавши руки. Можливо, знайшов би якийсь більш безпечний варіант, але не залишив би вас у біді. До того ж я в боргу перед вами… Ви згадали, що трапилося в поїзді?
Вона опустила очі, але за мить знову дивилася на нього.
— Згадала, але… Ви були праві. Здається, я таки зачепила його ногою. Тоді, в темряві. Не сваріть його! — зовсім по-дитячому попросила вона. — Будь ласка, він не винний…
Андрій кивнув головою. А її погляд знову став відсутнім. Напевно, вона думала про Іру.
— Розкажіть мені, — попросив він, — якщо вам не важко, що все це означає? Як ви вскочили в таку халепу? Хто він такий? Адже я лише в загальних рисах можу про щось здогадуватись. Повірте, мені за ці дні довелося пережити таке, що я мушу знати все. Але, якщо вам неприємно…
Ліна тільки захитала головою.
— Що вже тепер… — сказала вона. — А ви посидьте зі мною, якщо можете. Мені тут так самотньо і страшно…
Від цього «посидьте зі мною» Андрій мало не збожеволів. Його наче охопило гарячою хвилею, між ними щось відбулося. Саме тепер з’явилося п’янке ейфоричне відчуття, що він усе-таки домігся свого, хай навіть такою ціною. А від усвідомлення ціни, якою цього досягнуто, відчуття перемоги ставало ще повнішим та приємнішим. А решта, здавалося, — дрібне та несуттєве.
Він не спромігся нічого сказати у відповідь. Лише трохи сильніше стиснув її пальці, які тримав у своїй руці. Ліна це відчула.
Ліна жила в невеликому будинку в старій частині Києва. Жила сама. Ще не так давно її виховувала бабця. Того року, коли Ліна вступила до університету, її не стало. Перший рік навчання тягнувся довго й нудно. Ліна важко звикала до свого нового становища, не мала інтересу до навчання. Вона ледве склала іспити за перший курс. Ірі, з якою вони вчилися ще в школі і досі по-справжньому дружили, рідко вдавалося її розрадити. Давалися взнаки й фінансові проблеми. Вони й раніше, ще з бабусею, ніколи не жили заможно, а тепер стало ще важче. Усе частіше з’являлися думки покинути навчання.
А наступного року Ліна зустріла його. Він прийшов у компанії якихось Іриних знайомих на вечірку, куди запросили й Ліну. Тоді їй здалося, що він незвичайний. Незвичайним виявилося і його ім’я — Вікентій. У компанії ж друзів він називався не інакше, як Віконт — таке собі оригінальне прізвисько. І хоча ці друзі Ліні не сподобалися, так само стала звати його й вона. Їхній роман почався миттєво, сам собою і, здавалося, не скінчиться ніколи. Віконт виявився вольовою людиною. Ліні довелося братися за навчання. І справи одразу пішли вгору, особливо після того, як він переговорив з деканом факультету. Віконт був старший за Ліну, мав гроші, і на момент знайомства з нею працював у процвітаючій брокерській конторі. Він часто бував у роз’їздах, ніколи не робив Ліні дорогих подарунків, але в ті дні, які вони проводили разом у її чи його квартирі, вона відчувала себе щасливою. Вони регулярно відвідували концерти, бували в театрі, ресторанах та на спортивних змаганнях. Так пролетіло два роки. Ліна була впевнена, що вийде за нього заміж, щойно закінчить університет. Вона бачила, як він по-справжньому дорожить нею, і вважала, що їй пощастило. Ліні було просто добре з ним, і вона більше ні про що не думала.
