Але й тепер дід не дав йому заснути. Та сама рідина з тієї самої пляшки несподівано холодним струменем потекла по його плечах та спині. Це був двічі кайф — всередині полум’я, зовні крижаний холод. Але ненадовго. Порепаними, зашкарублими долонями дід почав терти спину свого гостя. Спочатку було боляче, але поступово біль притупився. Андрій відчув, що шкіра його пашіє. М’язи посмикувалися під жилистими пальцями старого. Дід розтер його з голови до ніг, і Андрій поринув у невагомість. Його охопила ейфорія. Тепер він і сам не хотів спати. На сковороді перед ним щось шкварчало. Якийсь знайомий запах. Він їв і їв. Хліб черствий та чорний, напевно, баба сама пекла в цій же печі. Але смачнішого Андрієві ніколи досі їсти не випадало. Життя цієї миті здалося йому не таким уже й жахливим. Та щойно ця думка промайнула в голові, як знову насунувся сон, такий невблаганний, що він мимоволі почав посуватися на край лавки, аби вкластися просто на ній.
Але дід знову не дав йому спати. Він ходив навколо свого несподіваного гостя, сикав трубкою, жестикулюючи руками, а потім кудись зник. Андрій так і заснув сидячи, притулившись спиною до припічка. Дід з’явився знову й почав щось малювати крейдою на припічку. Пролупивши очі, Андрій, хитаючись, дивився на малюнок, нічого не розуміючи. Дві плями — одна більша, друга менша. За ними дві паралельні лінії, а поруч із ними стрілка. Що це може бути?
— Що це таке? — неслухняним язиком запитав Андрій.
Дід намалював ближче до себе прямокутник, у ньому ще один із хрестом усередині, а зверху трикутник і подивився на Андрія, який уже встиг трохи сфокусувати очі. І все ж таки зрозуміти дідові художества він ніяк не міг. Дід вказав пальцем на свого гостя, на себе, а потім на фігуру.
Ба! Та це ж хата! Хата, в якій вони зараз сидять. А плями — озера, що розлилися під горою. Більше — те, берегом якого йому довелося йти, а менше він бачив здалека. А дві лінії за ними — це річка, напевно, Стир, яка має тут протікати. Дідові хотілося знати маршрут прибульця, ось і все. Андрій узяв до рук сухий шмат вапна й домалював картину — притоку Стиру, через яку він перелазив по похиленому дереві і в якій таки скупався, залізницю, а потім болото і старе русло, яке його і врятувало. Малюнки Андрій доповнив поясненнями. Старий лише кивав головою.
Через усю цю карту Андрій провів безперервну лінію, вказавши таким чином свій маршрут. На правому березі старого русла він поставив хрест. Можливо, він намагався ще щось говорити своїм неслухняним язиком. А далі…
Далі усе це накрила тепла м’яка темрява, яка приносить спокій.
У маленьке темне вікно пробивалися яскраві промені сонця. Андрій лежав на печі, вкритий старою затертою периною. Дивна млявість відчувалася в усьому тілі. Учорашній день пригадався миттєво. Мокрий одяг, бридка моросінь, безжальні переслідувачі… Краще не згадувати. Тіло було наче чуже. Але це не слабість. Він не хворий. Просто млявість і все. Голова трохи крутилася, але не боліла. На свій власний подив, Андрій почувався цілком задовільно. Дід виявився чудовим спеціалістом з профілактики застуди.
Двері прочинилися, і до кімнати увійшла баба. Вона підійшла до припічка, перевалюючись із ноги на ногу, і здивовано вирячилася на нього.
— А ви чого так рано? Ще б спали! Після такого варто відпочити! Чого? Лежіть ще! А як здоров’ячко?
— Дякую, — відповів Андрій. — Дуже вам дякую. Якби не трапилася ваша хата, напевно б, замерз до ранку…
— Ну чого? Друга б хата трапилася, — стара говорила, аби говорити. — Там он далі ще люди живуть. Ой… І як же воно отаке-то з вами могло трапитися? Цур їм пек, тим злодіям, що на людей кидаються! Он Марилиха колись-то розповідала…
І вона затягла якусь жалісну історію про чиїсь невдачі, пов’язані з лихими людьми. Андрій дивився на неї й не думав ні про що, пропускаючи повз вуха сказане.
— А ви самі взагалі-то хто будете і звідки? — закінчивши оповідь, запитала стара.
— Андрієм мене звати. Живу далеко звідси, а за фахом лікар.
— А який? — запитала вона.
— Хірург, — відповів Андрій.
— О… і дід мій мав справу з лікарями. Бачите, який він тепер?
— Давно? — запитав Андрій.
— Два роки вже, — сказала стара, тяжко зітхнувши. — Отакий тепер, навіть слова сказати не може.
— Ну що ж, — Андрію було наче ніяково, — зате живий, зауважте, два роки. Напевно, пухлина в нього була?
— Атож, — погодилася баба, — казали дохтори, що пухлятина. Так і скалічили, казали, ото як і ви, що іншого виходу немає, інакше помре.
— Усякі бувають хвороби, — сказав Андрій. — І такі трапляються, що взагалі допомогти неможливо, а ваш дід усе-таки живий. І навіть досить жвавий.
— Жвавий… — сумно повторила вона й полинула в розповіді.
