…Дід Йосип жив в одинокій хатинці на протилежному від села березі озера. Колись тут був хутір. Потім хто помер, а хто виїхав, хати повалилися, дід із бабою залишилися на хуторі самі. Дід ловив рибу, обробляли з бабою клапоть землі біля хати, тримали невелике господарство — з того й жили. Єдиний син загинув більш як двадцять років тому при невідомих обставинах. Тіло його знайшли в лісосмузі поблизу залізниці. Так і жили старі вдвох на високому пагорбі над Стирем.
Розповідь зворушила до глибини душі. Можливо, рятуючи його, Андрія, з таким запалом, дід думав, що, опинись у лиху годину поруч із його сином така небайдужа людина, той міг би вижити.
Баба вийшла, а Андрій за своїми думками навіть незчувся, як очі заплющилися. А коли він їх розплющив, було вже по полудні. Млявість, що охоплювала тіло зранку, зникла. Голова не боліла й не крутилася, думки були ясними. Він сів на печі, де спав. Унизу, на лавці, акуратно складені, лежали його штани, джемпер та сорочка. Під лавкою стояли черевики. А поруч на стільчику… Боже, а це що таке?
На спинці стільця висів плащ. Його власний плащ, який тільки вчора врятував життя своєму господареві й залишився на болоті.
Зіскочивши з печі, Андрій схопив одежину. Тканина вже майже висохла, щоправда, залишилися брудні розводи. Трохи роздерта розпірка ззаду. Він мацнув за підкладку й відчув пальцями щільний прямокутний предмет. Його паспорт. Андрій відчув заспокоєння.
Дід Йосип… Чи випаде коли-небудь нагода віддячити йому за все?
Миттєво вдягнувшись, Андрій вискочив з хати. Старий сидів на кривому стільчику й теребив кукурудзу в стару металеву миску. Побачивши свого «квартиранта», дід усміхнувся й махнув рукою, вітаючись. Він побував там, на болоті. І нова хвиля неспокою відразу охопила Андрія. Що старий там бачив?
— Діду, ви були там, біля того старого русла? — запитав Андрій.
Той тільки кивнув ствердно.
— І що?
Старий лише знизав плечима. Він не розумів, що має на увазі його гість.
— Ви знайшли місця, якими я продирався по болоті? Як ви туди дісталися?
Замість відповіді дід Йосип вказав рукою на берег, де виднілася витягнута з води байдарка. А потім узяв патик і накреслив на траві Андріїв маршрут.
— А ті троє? Їхні сліди ви бачили?
Дід знову ствердно кивнув. Андрій відчув, як стискається його серце у невідомому передчутті.
— І що, вони могли врятуватися? Ви не знаєте?
Старий знову провів патиком, залишаючи зім’яту траву, поруч із тим слідом, що зробив перше, тобто Андрієвим, але не дотяг його до кінця, зупинив патик і застромив у землю. Так, переслідувачі не дійшли до того місця, куди дістався втікач. Патик глибоко застромлений у землю. Дід ще раз виразно подивився на свого гостя й перехрестився.
— Діду, а може, вони таки повернулися своїми слідами?
Той лише заперечно похитав головою. Звичайно, це нісенітниця. Своїми слідами вони повернутися не могли. Іти назад утрьох, ну нехай удвох, по зруйнованому болотяному настилу… Звичайно, якби хтось урятувався, мав би бути ще принаймні один вихідний слід з болота. Усе це він і запитав у старого. Але той знову заперечно захитав головою і спробував ще щось знаками пояснити своєму співрозмовнику, потім махнув рукою, ще раз перехрестився й потяг його до хати.
Відтепер його ніхто не переслідував. Та замість радості Андрія охопило важке гнітюче відчуття: це ж скільки мерців! Заради чого!
Усе ще в полоні цих думок Андрій запхав у себе засмажену бабою яєчню, і дід відвіз його човном через озеро до сусіднього села, яке мало сполучення з райцентром.
Найперше й найгостріше відчуття, коли повертаєшся після довгої подорожі, — це запах домівки. Заходиш у двері, уловлюєш цей запах, здається, навіть не носом, а наче очима, шкірою, всіма органами чуття, застаєш на своїх місцях знайомі речі, і тебе охоплює приємне хвилювання: нарешті вдома. Цього разу подорож не була такою довгою — неповний тиждень, та всі ці знайомі й радісні відчуття Андрій пережив як ніколи гостро — ніби його не було тут цілу вічність.
Просто як був, у плащі, він хляпнувся у крісло і заплющив очі. Домашня тиша. Ніколи б не подумав, що за нею можна так скучити. Дікова підстилка… «Якби ти знав, мій відданий друже, чим обернеться твоя ідіотська витівка для господаря!»
Андрій розплющив очі. Минуло якихось десять хвилин, відколи переступив поріг, а його вже тягло звідси. Ще одна проблема, можливо, вже остання, висіла каменем на шиї.
Ліна!
На годиннику перевалило за дев’яту вечора. Давно смерклося. Нашвидкуруч умившись та переодягнувшись, захопивши з кишені ще сирого плаща два великі червоні яблука, які дав на дорогу дід Йосип (а більше нічого, що можна було б узяти для хворої жінки, Андрій не мав), за десять хвилин швидкої ходи він був у лікарні.
Корпус поступово засинав. Давно пішли останні відвідувачі. Двері відділення, напевно, вже зачинили. З завмиранням серця він піднімався сходами на другий поверх.
