Заблимало світло, погасло. Потім знову увімкнулося. Хтось зауважив, що доведеться знову їхати в темряві. Тоді вона дістала із сумки манікюрний набір, подивилася в люстерко. Якраз цей рух її, невимушений та граціозний, буквально заворожив його. А після цього, вже тут, у лікарні, Андрій знайшов манікюрні ножички в її сумці — не в наборі, а окремо — серед інших речей.
Невже вона могла таке зробити? Якщо розкрити ножиці, то двома гострими кінцями можна нанести пошкодження, схожі на ті, що він зашивав! Андрій вискочив з ординаторської і, вишпортавши зі схованки в маніпуляційній ключа від комори, де зберігався верхній одяг хворих, відчинив її. Лінина сумка стояла там. З нею він і повернувся в ординаторську.
Чайник давно закипів, але йому тепер було не до кави. Серце завмерло, коли з характерним звуком розійшлася блискавка на сумці. Андрій пам’ятав усі речі, які перекинув тоді, шукаючи листа. Ось вони — він узяв до рук блискучі маленькі ножички. А це що таке? Ножички, як і весь набір, були далеко не нові. Ними регулярно користувалися. Блискуче нікелеве покриття подекуди, особливо біля ріжучих поверхонь, відшарувалося і потріскалось. І на одній із тріщинок він побачив малесеньку, мікроскопічну… Це була навіть не ниточка, тонюсіньке чорне синтетичне волоконце. Таке, з яких були зроблені лосини. При ударі ножицями воно зачепилося за цю нерівність. Андрій потягнув за нього. Йому здалося, що почувся навіть звук, з яким воно увірвалося. Впавши за стіл, він обхопив голову руками.
Жінка, заради якої він ризикував життям, зробила все це навмисно. Тільки тепер у його голові склався весь логічний ланцюжок. Вона не могла покинути напризволяще свою подругу, повинна була якось знайти її та попередити. Але панічно боялася їхати туди. За певного збігу обставин Віконт міг бути вже там і чекати на неї. Ліна боялася щось робити й водночас не могла сидіти склавши руки. Новий знайомий виявився для неї просто-таки щасливою знахідкою. А далі — трохи винахідливості, трохи рішучості та жіночої спритності. Той, чию увагу вона до себе явно привернула, повинен був без заминок зробити для неї таку безневинну річ, як невеличка прогулянка залізницею, особливо за умови, що він перед нею завинив. Туди й назад. Навряд чи Андрій, повернувшись із подорожі (якщо повернувся б), застав би її на місці. Щоправда, план її мало не зірвався — Дік виявився щепленим. Ніхто не робив би їй ніяких щеплень.
Доля внесла свої корективи — вочевидь їй таки всерйоз заманулося закрутити події в цей шалений вир. Ось вона й підстрахувалася від несподіванок таким збочено жорстоким способом. Та хай там як, а клінічна смерть унаслідок недбалості хірурга врятувала дівчину від смерті біологічної.
Андрієва ж доля була вирішена ще раніше, у поїзді, коли Ліна взяла до рук маленькі ножички й розписалася на своїй гарненькій ніжці. Наче підписала йому вирок. Він був кинутий немов на мінне поле, щоби йти поперед неї на безпечній відстані і прокладати шлях, навіть не знаючи, по чому йде. А у разі невдачі — що ж, вона всього-на-всього втрачала свого сліпого тральщика.
Чайник на столі наполовину википів, а він, наче закам’янівши, продовжував підпирати голову. Андрій міг зрозуміти будь-що. Він міг усе пробачити, тим більше їй, хоча тепер, після цього відкриття, не міг повною мірою вважатися винуватцем її нещасть. Але одне не вкладалося в голові — як можна посилати людину у справі, від якої залежить твоє життя, і при цьому позбавляти, свідомо позбавляти її найменших шансів на власний захист, на власний порятунок. Це було над його розуміння. Він навіть не знав, як це назвати й до якої категорії вчинків віднести.
Із запаморочення його вивела чергова сестра. Андрій чув, як вона зачиняє двері відділення, вирішивши, напевно, що лікар уже пішов або ночуватиме тут. Він механічно всипав у чашки по ложці кави. Медсестра йшла коридором, вертаючись від дверей.
— Петрівно, залиште ключа! — Андрій вийшов з ординаторської. — Петрівно…
Але слово застрягло у нього в горлі. Наче привид, просто на нього коридором сунула темна висока постать.
Це був він. Брудні, захляпані мало не до колін штани, зім’ята куртка поверх тонкого светра під шию, запалі прищаві щоки… І навіть крізь сплутані довгі пачоси Андрія наскрізь пропік його жахливий погляд. Погляд смерті. Це був Віконт. Тепер його належало називати саме так.
Усе сталося так зненацька, що Андрій, наче стовп застиг на місці, а худа примара продовжувала, похитуючись, насуватися на нього. Часу для прийняття рішення не залишалося. Їх розділяло якихось десять-дванадцять кроків, коли Андрій, нарешті, рушив з місця, відступаючи назад. Ліворуч був сестринський пост, і він загальмував. Стілець наче сам попросився йому до рук. Він ще не вийшов з напівшокового стану, викликаного появою у відділенні його старого знайомого, але відчув, що це робоче крісло може прислужитися як зброя. Права на жах перед цим живим трупом Андрій не мав.
