Прибульця хитало. Невже так ослаб? Ось він побачив крісло — на обличчі не відбилося ніяких емоцій, тільки мерзенна гримаса, оскал — зупинився і притулився плечем до стіни, важко відсапуючись: напевно, нетерпець надто швидко гнав його сходами. Вага крісла відтягувала Андрієві руки. Права рука довговолосого майнула під полу куртки. Андрій згадав машину, ніж з довгим викидним лезом. Але зараз йому ніж не страшний: у вузькому коридорі, де противник не має простору для маневру, Андрій змете його одним ударом важкого стільця. Він підняв крісло і ступив крок вперед. Віконт витяг руку з-під куртки. У руці був пістолет.
На Андрія майже впритул дивився чорний отвір його ствола. Крісло саме опустилось на підлогу, а нападник підійшов, перекинув його ногою і подивився в очі свого візаві. Пістолет у його руці тремтів. Та хіба це щось давало? Однаково він устигне вистрілити. А якби й ні — зчепитися з ним було б не набагато краще за кулю в живіт. А може, й гірше.
— Каву п’єте? — потягнувши носом, майже спокійно запитав зайда.
Андрій не знайшовся, що відповісти. Віконт схопив його за плече, ривком розвернув спиною до себе й увіп’яв йому під ребра ствол пістолета. Андрій завмер, а той штовхнув його до дверей. Через приставлений до спини ствол відчувалося, як трусяться руки цієї потвори. Так не довго й натиснути на курок.
— Там її немає, — сказав Андрій.
Замість відповіді Віконт турнув його на двері. Що там, у тому місці, куди дивиться зброя? Там права легеня. Не найгірше місце для дірки від кулі, хоча й не найкраще. Андрій намагався непомітно повертатися так, щоб ствол не дивився в бік серця. Уявилося, як куля зробить маленьку дірочку в спині, а вийде з грудей, відшматувавши добрячий кус тіла, і, можливо, зачепить якусь із легеневих судин. Чи залишиться тоді шанс? Цей псих відразу кине його й побіжить шукати дівчину. За кілька секунд біля пораненого з’явиться чергова сестра, яка зараз, по-всьому, спить десь у кімнаті відпочинку персоналу. Чергує Петрівна, з поняттям, не перший день працює. Вона одразу підключить крапельницю. За кілька хвилин біля нього вже будуть реаніматолог та черговий по лікарні. Хвилин за двадцять привезуть Варцаб’юка. Реально — за півгодини можна втрапити на операційний стіл. А далі — як пощастить. А тим часом ця почвара займатиметься Ліною. Він знайде її і зробить те, задля чого прийшов. Він не перешкоджатиме лікарям рятувати колегу. Йому буде не до того. Адже це справа його життя. Як він це зробить? Так, як погрожував колись Андрієві? А може, вдасться до більш приємного для себе способу… Волосся дибки стає. При всьому бажанні Андрій не міг би зараз визначити, хто тепер для нього Ліна — жінка, яку випадково подарувала доля й задля якої хотілося неба прихилити, чи просто гарненька підла істота. Але уявивши цю картину, він внутрішньо здригнувся. Хай що, а він не дозволить…
Але замість цього Андрій відчинив двері до ординаторської своїм обличчям. Віконт вилаявся. Це дійсно виявилася не палата, і Ліни в ній не було. А наступної миті Андрій заштампував носом шафу для одягу. Пістолет втискався в ребра, а ця примара притислася до нього й засичала просто у вухо своїм смердючим ротом. Він хотів Ліну. А Андрієві потрібен був час. Бодай кілька хвилин спокою. Кілька хвилин, щоб вигадати щось, знайти якийсь вихід!
— Пішли, падло… У тебе є одна хвилина, щоб завести мене до неї. Одна, чуєш? За хвилину стріляю. Ти зрозумів? А її потім однаково знайду.
Брехати сенсу не було: на дивані стояла Лінина сумка, на столі — дві чашки кави. Якщо він скаже, що її тут немає, цей божевільний може вистрілити одразу. А втім, хіба не зробить він цього, коли вони переступлять поріг її палати? Цей маніяк усе одно його вб’є. У будь-якому разі. Шанси заручника дорівнювали нулю.
Кава на столі ще парувала. Прекрасна кава. Не дарма довговолосий зачув її ще в коридорі. Він проковтнув. Проковтнув спастично, мимоволі. Можливо, він не їв багато годин, і тепер аромат та вигляд паруючої кави викликали в нього спазм м’язів глотки. Андрія врятувала всього-на-всього чашка кави. Ворог вагався лише мить, а потім штовхнув його до стіни, а сам сів за стіл і, всипавши в маленьку чашку мало не півцукернички, випив одну порцію кави. Без пістолета під ребрами Андрієві трохи полегшало. А Віконт, випивши відразу і другу порцію, нарешті, задоволено перевів подих.
