Одного разу, перебуваючи в Луцьку, Андрій завітав до свого однокашника, який працював у наркологічному відділенні обласного диспансеру. Ніби між іншим він завів мову про психологію наркомана й почув багато цікавого. Людина, яка вживає наркотики систематично та у великих дозах, може впадати в такий свого роду безперервний маніакальний стан і діяти в усіх ситуаціях відповідно, керуватися у своїх вчинках цією манією, котра стає домінуючою у його відчуттях, сприйнятті та поведінці. Інакше кажучи, накачаний наркотою Віконт, регулярно поновлюючи її вміст у власній крові, цілком міг уявити, вигадати собі отой СНІД, якого, можливо, з огляду на свій спосіб життя, дійсно боявся. Усвідомивши близький кінець, згоряючи від бажання помститися, він підписав вирок жінці, котра, як він вважав, свого часу штовхнула його на цей шлях і була, таким чином, винна в усіх його бідах. Пізніше той самий наркотик, що спричинив «замикання» його психіки, понівечив і зовнішність, призвівши до фізичної деградації, яку довелося спостерігати Андрієві в усій красі. Виходило, що й без отого вигаданого СНІДу Віконт давно вже стояв на краю могили. Тому й випромінювали його очі таке непідробне відчуття кінця, помічене Андрієм при першій же зустрічі.
На всі ці питання тепер були відповіді. Але…
Періодично здоровий глузд залишав Андрія. І тоді здавалося, що причина всіх Віконтових бід полягала в іншому. Можливо, відчуваючи себе позбавленим того, що було потрібно йому наче вода або повітря, він опинився в умовах неможливості подальшого існування. Поступово втрачаючи життєві сили, сенс життя, Віконт просто мав кудись подітися. Ситуація мала якимось чином розв’язатися! Вона розв’язалася саме так. А рушійною силою цього жахливого процесу самознищення виявилася домінанта однієї жінки. Якщо бути відвертим, Андрій не вірив, що таке можливо, проте часом здригався, усвідомлюючи, що зараз саме ця жінка спить у нього на плечі безтурботним довірливим сном.
А потім його тривога мало-помалу вгамовувалася, і він не хотів вірити в цю домінанту, в підступність та дворушництво цієї жінки, не хотів вірити в історію з манікюрними ножицями. Він наче роздвоювався, розуміючи водночас, що намагається видати бажане за дійсне. Андрій боявся, що, коли настане час прощатися, він може роздвоїтися зовсім. Та ось цей час настав. Ліна вже почувалася цілком задовільно. Проте душевний її стан продовжував бажати кращого. Вона бачила, що з ним щось діється, розуміла, що сама і є причиною цьому, але причини не розуміла. Ліна просто не здогадувалась, що Андрієві відомо все. А він постійно помічав німе занепокоєння в її очах. Іноді йому здавалося, що в них готовий з’явитися відчай…
Періщив дощ, а Дік благально дивився на свого господаря. Брати пса із собою Андрій не міг, оскільки на зворотному шляху збирався заскочити до лікарні й затриматися там. Залишати його під дощем також не хотілося, тому він і зачинив свого улюбленця від гріха подалі в окремій кімнаті. Квиток до Києва у залізничній касі був замовлений заздалегідь, а сусід, який випадково трапився з машиною на вокзалі, швидко довіз його додому. Вже вийшовши з машини, Андрій згадав про лікарню. Повертатися страшенно не хотілося. Він стояв під дощем на подвір’ї власного будинку і думав, іти чи не йти, коли несподівано усвідомив, що світиться вікно в тій кімнаті, де він зачинив Діка. Андрій чітко пам’ятав, як вимикав там світло. Чому тепер воно увімкнене? Він узявся рукою за підвіконня і, ставши на фундамент, зазирнув у вікно.
Дік сидів посеред кімнати. Біля нього, просто на підлозі, навколішки стояла Ліна і гладила його. Вона занурювала пальці в його довгу шерсть, піднімала й кидала тонкі висячі вуха Діка і щось говорила, а він сидів з висолопленим язиком і щулився від задоволення. Ліна його й не думала боятися. Андрій заціпенів. Клубок підкотився до його горла, а рука в кишені мимоволі стислася, зминаючи щойно придбаний у касі залізничний квиток.
Із зібганим залізничним квитком у кишені Андрій і підійшов до кінця цієї сумної історії — історії провінційного лікаря, який, живучи тихим буденним життям, завжди вірив у диво і якому після несподіваного польоту над прірвою все-таки наостанок майнуло таке близьке щастя, але… Тільки майнуло. Дива не сталося.
