— Як красиво зараз виглядає місто, — Мадам розмарилася та відхилила фіранку на вікні. — Глянь, Толпі.
Хоча Толпі було добре біля теплих стегон Мадам, але він визирнув назовні. Нічна мжичка хлюпнула йому в обличчя, проте тут, у кареті, це навіть здавалося приємним.
Їхали вони крутою вуличкою вниз, праворуч виднілася велика руда броварня, газові лампи бігли двома шпалерами, кам’яниці спали. Дорога йшла понад озером, великим і темним, з якого виростали дивні сріблясті помости, що сяяли, ніби збудовані з павутини, а в нічне небо здіймалися башти та мінарети, легкі, невагомі, мов виплетені з мережива. Їхній зірчастий блиск відбивався у чорній воді ставка.
— Красиво, еге ж? — прошепотіла Мадам, гладячи Толпі по потилиці. Від її дотику його оповивав сон. Хлопцеві здавалося, що він пливе в повітрі.
— Ну, — кивнув він.
— Це мій сад. Я наказала звести його на Королівському ставку. Кожен мешканець міста може приходити сюди й милуватися ним. Почекай, ось побачиш його при світлі дня! Правда ж, я добра та чарівна?
— Ну!
Карлик різко повернув ліворуч, і карета знову почала спинатися на міське узгір’я, залишаючи Королівський став та кришталеві сади Мадам позаду. Тепер ліворуч було видно порослі плющем палаци із ажурними пристінками, а праворуч — темний парк, де вже панувала ніч. Подих вітру приніс запах прілого листя.
Мадам дозволила Толпі сісти поруч із собою, і він міцно притулився до її теплої, із запахом ванілі, пахви. Груди Мадам тремтіли, коли карета із стукотом котилася бруківкою, а груди ці були по-справжньому буйні та дозрілі. На мить поміж палацами відкрилася вуличка, яка вела униз кількома уступами; в її глибині у світлі ліхтарів Толпі помітив кількох жінок, різнобарвних, немов метелики.
— Послухай мене, Толпі. Послухай мене уважно, — прошепотіла Мадам на вухо хлопцю. — Є в Любліні люди похмурі та збляклі, які бажають, щоб усе місто стало таким, як вони. Такі вже вони є — і край. Старий пан Геспер — один із них, і тому він може не захотіти зробити для мене місяць. А я лише прагну, щоб моє місто було красивим та сповненим барв. Ти, може, бачив мій дім? Він увесь обріс трояндами, навіть взимку, і всюди там літають метелики. З їхніх крилець мої цукерники виробляють це чудове пташине молоко — воно таке ніжне і легке, бо в ньому є шматочки неба, які метелики ловлять на свої крильця. А такі люди, як Ян Азриель Геспер, хотіли б бачити Люблін суворим та кам’яним, а більше за пташине молоко вони полюбляють перепічки із цибулею. Уявляєш собі, як би виглядав мій сад із місяцем, що заплутався у гіллі кедрів? Я б наказала обсипати його левкоєм — і вода у ставку зробилася б сріблястою. Але пан Геспер такого не дозволить. Толпі, якщо принесеш мені готовий місяць, то отримаєш стільки какао і стільки пташиного молока з метеликових крилець, скільки поміститься у тебе в животі та кишенях.
Толпі відірвав погляд від зубатих захисних мурів праворуч та трьох веж, з яких дві були величезні, а третя — напівкругла та присадкувата, як гном у трикутному капелюсі.
— А можна мені ще одне зараз?
— Ні, ласунчику, — розсміялася Мадам. — Принеси мені місяць. Мій дім ти точно впізнаєш. Ми вже приїхали, пан Геспер мешкає відразу за брамою біля тієї вулиці, у місці, де починаються Великі Сходи. До побачення, мій солодкий Толпі. Не кажи нікому нічого про нашу зустріч, гаразд? Нехай це буде нашою таємницею, моєю і твоєю, — і поцілувала його в маківку.
Приголомшений Толпі навіть не втямив, як опинився перед потрібною йому кам’яницею. Ніби уві сні закалатав стукачкою в низенькі дверцята із вправленою у них товстою шибкою; в носі досі відчував запах ванілі, а на собі — тепло м’якенького тіла Мадам. Ніхто не відповів, тож він постукав знову. Тільки після третьої спроби двері відчинила дебела стара пані в бігуді, що мала сонний вигляд.
— Добрий вечір. Я Толпі. Шукаю пана Яна Азриеля Геспера. Я розбив місяць…
Ян Азриель Геспер не любив людей. Його дратували пошум вулиць, крики дітей на Великих Сходах, співи жаків-студіозів та голосіння перекупнів; тож він зачиняв вікна та запирав віконниці. А ще він не мусив роздивлятися гайворонів, які нахабно зазирали до його кімнати на піддашші кам’яниці на вулиці Ковальській під номером третім. Пташиська стукали в дерев’яні віконниці та насмішкувато реготали,
Спав він чимало, а сни мав чорні та без марень, але коли щось йому снилося, то він цілком керував тими видіннями і був у них Богом. Лише Богом, зрештою, він і міг бути, бо той, хто знає все, не може більше називатися людиною. Тож він зачинявся в кімнаті та слідкував за павучими стежинами.
Павучі долі випліталися по кутках і закамарках, під порогом та поміж мостинами, а старий рабин сидів непорушно та цілими днями не брав до рота їжі, яку приносила йому господиня, пані Марія Размус. Так він став Богом волохатих та довгоногих павуків.
