На третьому поверсі він відчиняв одну спальню за іншою: черниці залишали в замках ключі — по-перше, аби ті не губилися, а по-друге, аби хлопці не могли відчинити дверей відмикачками. Заспані, юнаки вискакували у коридор — й умить тверезішали, відчувши різкий запах диму. Толпі увірвався до останньої кімнати — по той бік Яремка вже нетерпляче смикав за ручку.
— Горимо!
Семеро хлопців побігли до виходу — навіть забинтований Сонько припинив удавати хворого, тільки-но відчувши дим, — і одразу завмерли, а їхні прищаві обличчя скувало страхом, як поверхню озера кригою.
На порозі стояла сестра Ремедіос.
— Хай живе революція!!! — вигукнув Яремка і стрибнув, наче рись, на велику черницю, накидаючи вуаль їй на обличчя та випихаючи за двері. — Бий дівок!!!
Хлопці з усіх кімнат кинулися на велику черницю й обліпили її, немов ті мухи. Та захиталася, як дерево під сокирою.
— Дівки! Дівки-и-и!!! — радісно репетував Збиньо.
— Гей, хлопці! Гей! Я матінці Інтенебрії розповім! — Сонько аж нетямився від страху.
Сестра Ремедіос скинула із себе верескливих нападників, ніби струсила хробаків; малий Збиньо полетів за перила.
— Дівки-и-и!.. — гепнуло. Скавчання Збиньо раптом урвалося й запала глуха, тупа тиша.
Дим виїдав очі, сходами вже повзли вогники. Черниця повела по хлопцях налитими кров’ю очима. З її рота скрапувала рожева піна.
— Ти, сука, перебрала через край, — гарикнув Яремка; сльози стискали йому горлянку.
Перш ніж Толпі зрозумів, про що йдеться, Яремка та кілька його приятелів штовхнули сестру Ремедіос на поручні, аж ті затріщали. Хлопці схопили черницю за литки та перекинули на той бік.
Гепнуло сильно. Сестра Ремедіос навіть не скрикнула; може тому, що не вміла польською, а кричати іспанською — не було сенсу.
— Униз, хлопці! Униз! — крикнув Яремка. — Але не ти, сволото, — він відтрутив Сонька Хлепу, коли той намагався проштовхнутися своїм товстим тілом наперед, а потім затопив йому просто в свинську пику. — Ти кабан! Падлюка! Слизький сраколазник! — кулак Яремки з кожним словом врізався в обличчя Сонька.
— Годі, Яремку! — Толпі схопив руданя за руку. Сонько плакав.
— Не втручайся, Толпі! Я цього сучого сина приб’ю, — аж задихався Яремка. — Заріжу кабана, на раз заріжу! Він такий самий, як та відьма. Коли вошей б’ють, то гнид чавлять.
Сонько заскімлив і закрив обличчя руками, а Яремка копнув його з усіх сил.
— На допомогу! Хлопці, на допомогу!
Толпі та Яремка глянули в той бік — з клубів диму на сходову кліть доносився хриплуватий голос сестри Розини. Товстий Сонько скористався моментом, аби відскочити якнайдалі від Яремки, який уже встиг про нього забути. З місця стрибнув у темні клуби й по кільканадцяти ударах серця виніс на руках молоду черницю. Обоє ледве дихали від гарячого диму.
— Мій Яремка, мій мужній Яремка! — шепотіла сестра Розина, пестячи руками його обличчя. Щоки хлопця були червонішими, ніж його волосся. Побачивши цю картину, Толпі відчув запаморочення — хоча, можливо, це було лише через спеку та брак повітря.
Утрьох вони скотилися вниз. Тіла молодого Збиньо та сестри Ремедіос лежали на кам’яній підлозі, жахливо вигнуті: руки-ноги навсібіч. Череп великої черниці розколовся, як дозріла диня, з нього висипалася тирса та виповзали білі хробаки; добре, що було темно й небагато видно. Сестра Розина скрикнула і припала обличчям до плеча Яремки, який, здавалося, за останні кілька хвилин підріс і змужнів.
Але тут з підлоги підвелася матінка Інтенебрія. Щоки вона мала напхані, мов хом’як, але й далі обіруч запихала собі до рота хробаків — знову та знову. Побачивши Яремка, вона засичала і вищирила почорнілі зуби, але він зупинив черницю одним владним жестом.
— Геть звідси, гієно! Перш ніж я тобі голову відірву.
Матінка Інтенебрія скоцюбилася, по-павучому, навкарачки відбігла в темний кут і сховалася в мишачій норі. Палаючі крокви впали на китову тушу сестри Ремедіос. Верхні ґудзики сірої піжами відлетіли, коли Яремка напружив міцні кудлаті груди й без страху підняв розбите тіло Збиньо: обережно і дбайливо. Другою рукою він обійняв за талію спітнілу й замурзану сестру Розину, яка десь по дорозі загубила вуаль черниці. Щойно Яремка вивів її та Толпі на подвір’я, як відразу з гуркотом завалилося горище, з розбитих вікон повалив сірий дим, а дах небезпечно прогнувся.
На подвір’ї їх всі очікували: хлопці, лікар та пан возний, що копирсався у замку різьбленої брами. «Яремка, Яремка», — прокотився шепіт, коли вони вийшли надвір. У вікнах осель неподалік світилися вогні, на вулицю, незважаючи на пізню годину, висипали глядачі: дехто в халатах, нічних ковпаках та м’яких капцях. Деренчливий віз пожежників, завиваючи сиреною, з’явився вгорі вулиці, промені фар лизнули стіни кам’яниць. Водій лаявся та сигналив витріщакам, які не давали можливості йому проїхати.
