— Ет, я сама піду. Недалеко.
— Проведу, бо пізно й на полонині темінь.
І так воно сталося, що він став проводжати її щовечора. Крізь баговиння, крізь морок, бо осінь загорнулася в сльоту, й повітря було холодним і вологим. Вони багато не розмовляли, бо всі слова звучали глухо та дерев’яно, падали в темряву, наче у воду, так, немов їх взагалі не вимовляли.
— Уважай, тут багнюка.
— Ходімо верхом, біля потоку її ще більше.
— На місяці капелюх, буде вітер.
— Ага.
Такими були ці розмови. Коли ж подув осінній хальний[12], то вони вже й зовсім не розмовляли, бо вихор запихав слова назад до рота, наче ті не варто було вимовляти. Зате, йдучи по трав’янистому пагорбу над долиною, можна було навіть лягати на вітер. Досить було розкинути вбік руки та довіритися хальному, нахилитися вперед так, щоб ледь не падати. Тіла охоче піддавалися повітрю, Іван та Когоричка не раз стояли так і стояли, хвилина за хвилиною, вітер та кров шуміли у вухах.
Якось, коли хальний стих, Когоричка сказала:
— Василько, мабуть, не повернеться з цієї війни.
У Івана аж морозом сипнуло поза спиною — як можна таке казати, таких речей вголос промовляти не слід, раз промовлене, воно стає реальністю, бо слово світ заклинає. Тож він нічого не відповів, але обидвоє вони вже знали, що Василь Мровля не повернеться додому, що він, либонь, лежить десь там, унизу, в багнюці, і що його тіло клюють ворони. Решту шляху Когоричка та Іван не озивалися один до одного. Місяць кидав мертвотне світло, і тіні були дуже-дуже чорними.
Мовчали вони також і наступного вечора, коли Когоричка затягнула Івана в голчастий молодий ліс. Перший мороз скував трави, стебла лускотіли, мов облатки. Вони не озивалися, коли дівчина різкими рухами розв’язувала Іванову сорочку. Судомне дихання виривалося клубами пари. І коли нігтями дряпала йому спину та плечі, а він шукав під спідницями та спіднім пульсуючий жар, шукав долонями та вустами, хтиво пив її соки, її росу — і навіть тоді не було промовлено жодного слова.
Повертаючись додому, Іван усе ще відчував на губах смак Когорички. Той нагадував смак яблук із саду святої Параскеви.
Вони не розмовляли про це ані наступного дня, ані будь-якого іншого. Може, це було схоже на те кохання, яке виникає поза словами. Вони й надалі виходили разом увечері, а по дорозі заходили в ялинник, бо хвоя була сухою, а ще тут пахло, ох, як тут пахло! Таємниця розросталася, розбухала та збільшувалася поміж ними, із кожним днем стаючи все більшою та більшою.
Лише раз Когоричка урвала мовчанку. Того вечора вони скинули із себе весь одяг, їхні вкриті сиротами тіла були в темряві кольору смоли, чорнота в чорноті. Іван відчував себе таким великим і таким напруженим, як ніколи досі, ніби він от-от мав луснути, жар дівчини вабив його. Але коли він спробував у неї увійти, вона прошепотіла:
— Залиш. Це для Василька.
Йому раптом зробилося холодно. Це було гірше, ніж якби Когоричка влупила його по пиці; але, схоже, вона знала чоловічі серця, бо взяла його в руку та дозволила пролитися на себе. Тож вранці Іван уже не думав про це, бо світ дня відрізняється від світу ночі, й у кожному із цих світів закони панують різні. Так, наче було двоє Іванів: один денний, другий нічний. Може, були й дві Когорички, але це достоту невідомо, бо хто може зрозумів, що там усередині баби сидить.
Денний Іван небагато думав про нічного. Доглядав за худобою, обкладав на зиму соломою дерева в садку, латав стріху мохом, крав дерево з лісу — все, що повинен робити чоловік. Бо його брати одружилися та переїхали, а старий Мровля майже не сходив зі свого місця перед хатою. Сємьон постійно дивився на горизонт. Наче западав сам у себе і зсихався, заріс пухнастою, схожою на плісняву, бородою, мовчав і часто не повертався до хати навіть уночі. Отак і став Іван хазяїном у господі, йому навіть борода почала рости та вус погустішав.
У ті дні ніхто не знав, чи Бескиди ще цісарські, чи, може, вже російські. Поліцейські дільниці спорожніли ще до того, як у гори прийшли росіяни, ляські чиновники повтікали із садиб, дезертири знали небагато, а
Один лише Іванів батько, здавалося, не помічав свободи, яка прийшла так неочікувано. Припинив їсти та пити. День у день скручувався, морщився та бурів, наче лежалий горіх. Щоранку Іван або котрась із його сестер приходили хвильку посидіти поряд із батьком, відгорнути з його обличчя павутиння. Раз на тиждень вискубували йому мох з волосся та відламували гриби, якими поростав згорблений хребет Сємьона.
