Ми йшли. П'ять хвилин. Десять. Двадцять. Пів години. Я вже звикла до цього медитативного стану, я пливла за течією її руки, ведена тоненькою ниткою надії. Це так просто! Ми йдемо, нитка тягнеться. Потім дійдемо до ванни, влаштуємо перламутрове шоу, а потім спокійно, по ниточці, повернемося назад, знайдемо вихід, вип'ємо вина... Життя налагоджується!
І раптом... "ЧПОК".
Такий тихий, жалюгідний звук. Опір на моїй нозі зник. Натяг пропав. Я завмерла. Вона завмерла.
— Що? — прошепотіла я.
Тиша. Абсолютна, як і раніше. Темрява. Невблаганна, як податкова інспекція.
— Здається... — промовила Аріандра своїм тихим, спокійним голосом. — нитки... закінчилися.
Нитка. Закінчилася. Ми посеред чорної ніхуйні. Без орієнтирів. З мотком ниток в кишені Аріадни, що тепер прив'язаний невідомо до чого... і другий кінець якого тепер бовтається десь біля моєї ноги, втрачений назавжди. Ми навіть не знаємо, в який бік тепер повертатися!
Я дивлюся в темряву перед собою, потім обертаюся, вдивляючись в темряву позаду. Ніякої різниці. Абсолютно. Нитка скінчилася, а навколо — ніхуя, як і було. Тільки тепер ми знаємо, що від початкової точки нас відділяє відстань, рівна одному маленькому, бляха-муха, моточку ниток. Я починаю істерично, беззвучно сміятися. Бо це було найсмішніше і найтупіше фіаско за всю мою нікчемну кар'єру анальної пророчиці. Ми програли цьому лабіринту. І він навіть не напружився.
Сміх застряг у мене в горлі і перетворився на тихий, жалібний хрип. Нитка скінчилась. Наша єдина надія на повернення до тями – тоненька, як павутинка, ниточка – урвалася, залишивши нас посеред ніде. Я готова була просто лягти на цю нескінченну підлогу і вмерти від абсурдності буття. Лягти і чекати, поки мене не зжере місцевий Мінотавр. Чи астральний кіт. Або поки в мене самій з дупи не полізе перламутрове сяйво від пережитого стресу.
Але Аріандра... Вона, здається, навіть не засмутилася. Я відчувала її спокійне дихання поруч. Невдача з ниткою її абсолютно не збентежила. Наче це був просто один з варіантів, який не спрацював. Ну, подумаєш, не вийшло. Треба пробувати інше. Її стійкість одночасно захоплювала і лякала до усрачки.
— Знаєш, Марічко... — раптом знову почала вона тим самим мрійливим, задушевним голосом, яким розповідають казки на ніч. — Я зараз згадала... ти ще писала мені про клізми.
Я ВДАВИЛАСЯ ПОВІТРЯМ! В цьому чорному, німому просторі, де скінчилась остання нитка, що зв'язувала нас з реальністю, ця дівчинка згадала про КЛІЗМИ?!??!?!?! Курва, ця Марічка що, складала енциклопедію "Всі види збочень від А до Я" і посилала їй по одній сторінці щодня?!!??!!
— Ох, клізми... — вичавлюю я з себе, намагаючись не звучати, як людина, яка хоче померти тут і зараз. — Так, це... це класика. Основа основ.
— Я теж пробувала, — зізналася вона так буденно, наче розповідала, що пробувала новий сорт кави. — З ромашкою. Але це було... якось нудно. Як чай пити, тільки не туди. А от ти писала... Ти писала, що любиш великі. На три літри.
ТРИ ЛІТРИ?!?!? ЦЕ ВЕДРО, БЛЯДЬ!!!! Туди ж цілу армію можна поселити!!!! Три літри — це коли тебе готують до операції на кишечнику, а не для романтичного вечора!!!! Ця Марічка була не просто хворою, вона була потенційною пацієнткою реанімації!!!
— ...І щоб обов'язково довгий, тонкий, гумовий наконечник, — продовжувала вона мріяти. — Ти казала, він дістає до самих... глибин душі. І коли вода входить в тебе, повільно... струменем... ти відчуваєш, як... як тебе змиває. Наче хвиля. Я зараз... я так добре це уявила... Знаєш, мені так хочеться зараз знайти нашу кухню... взяти велику каструлю... шланг від душу... і зробити тобі таку клізму. Прямо тут. Як ти любиш. Щоб тебе змило... і, може, нас кудись винесе. Нашою течією.
Я стою. І мовчу. І слухаю. Я слухаю цю фантастичну поему про трьохлітрову клізму і розумію, що мені вже ніхуя не смішно. Мені страшно. І не тому, що вона хоче залити в мене три літри води. А тому, що її голос звучить так... переконливо. Вона вірить. Вона вірить, що ця процедура може стати нашим порятунком. Що наш спільний, блядь, понос винесе нас з цього лабіринту, як Ісуса по воді.
— Так... — шепочу я, і мої губи ледь ворушаться. — Це... це найкраща ідея за весь вечір, кицько.
Я відчуваю, як моє тіло покривається холодним потом. Але голос мій звучить натхненно, як у людини, що знайшла істину.
— Відчуття... неймовірне, — продовжую я, вже не зупиняючись. — Спочатку — прохолода. Вона розливається по тобі зсередини, як гірська річка. Ти відчуваєш кожну складочку, кожну печеру в собі. Ти стаєш... картою. Географічною картою власного тіла. А потім, коли ти вже повна до країв... ти відчуваєш легкість. Невагомість! Ти — величезна, наповнена чистою водою, повітряна куля, готова злетіти. Це... це вихід за межі. Повне оновлення...
Я замовкаю, вичерпавши залишки фантазії. Вона задоволено зітхає.
— Змити все. Так... Нам треба це зробити.