Кіт, блядь!!!! У НЕЇ ВДОМА КІТ!!!!!!! Ти могла, сука, раніше сказати, що тут є ще одна жива, дихаюча істота, яка крадеться в темряві й несподівано видає звуки, від яких можна всратися, як після тижневої діареї?!!?!?
— То... то наш... астральний тотем! — видаю я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. — Він з'являється тільки в моменти повної тиші й темряви, щоб захистити нас... і наші... еммм... ануси... від... злих духів!
Вона замовкає, здається, переварюючи цю порцію епічного пиздежу. Я відчуваю, як об мою ногу треться щось тепле і пухнасте. Ну, слава богу. Хоч одна нормальна душа в цьому божевільному домі.
— Він... теплий, — шепоче Аріандра.
— Бо він живиться енергією космосу! — не зупиняюся я. — Зараз він нас підзарядить трохи, і стане не так страшно! Головне – не панікувати. Паніка... вона... вона стягує.
— Стягує?
— Так, — підтверджую я з максимальною серйозністю. — Анальний портал. Паніка його зачиняє. А нам це зараз зовсім не потрібно, правда?
Мовчання. І знову "Мяу", але тепер вже впевнене, вимагаюче.
— Здається... здається, він голодний, — тихо каже Аріандра.
— Це тому, що він витратив багато космічної енергії, щоб нас знайти в цій аномальній зоні! Йому потрібна підзарядка! Мабуть, піцою...
У цій абсолютній тиші та темряві я, опираючись на звуки дихання, власне чуття і напрямок котячого мурчання, починаю повзти навкарачки по підлозі, шукаючи загублену коробку "Чотири сири". Відчуваю себе, блядь, героїнею фільму жахів... комедійного фільму жахів. І десь попереду я чую, як поповзла і Аріандра, ведена звуками свого пухнастого астрального захисника. Картина, певно, та ще: дві дівки в вечірніх сукнях рачки повзуть по підлозі в темряві на запах піци і котячий крик. А над містом – тиша і ніч без вогнів. Абсурд. Але, блядь, страшно весело.
Ну все, до біса ту піцу. І кота-провідника – теж до біса. Я, блядь, не для того народилася і пережила пубертат, щоб у вечірній сукні навкарачки повзати по темній хаті за якимось шерстяним хуліганом, який замість священного сирного артефакту привів нас до холодної бетонної стіни. Я відчуваю цю стіну долонею – шорстку, непривітну. Зашибісь. Припливли.
— Марічко? — шепоче Аріандра десь поруч. — Здається... це глухий кут. Мабуть, портал закритий для нас сьогодні.
"Портал, блядь, у мене в сраці зараз відкриється від такого сюрреалізму!!!" — думаю я, а вголос кажу з максимальною турботою:
— Астральний тотем просто втомився, кицю. Давай залишимо його медитувати біля стіни. А в мене до тебе ділове, сука, екзистенційне питання. В тебе є щось випити? Бо моя енергія розтягнення анусу, знаєш, потребує рідкого каталізатора. Горілка, коньяк, самогон баби Галі... я неперебірлива.
Відчуваю, як вона посміхається в темряві. Її дихання стає ближчим.
— У мене є вино. Червоне. В холодильнику.
ВИНО!!!! ЦЕ, БЛЯДЬ, ВЖЕ ЩОСЬ!!!!!! Це вже промінчик надії в цьому чорному царстві абсурду!!!
— Чудово! — кажу я, намацуючи її руку і піднімаючись з колін. Паєтки на моїй випускній ганчірці боляче впилися в шкіру, сука. — Веди мене, моя Тесея. Де твій клятий холодильник? Я готова битися з будь-яким Мінотавром за келих напівсолодкого!
— Просто прямо, — відповідає вона, впевнено стискаючи мою долоню. — Тримайся за мене.
І ми йдемо. Вперед. У ніхуя. Вона, як єдина, хто реально орієнтується в цьому просторі, йде першою. Я, як сліпе цуценя, тримаюся за її руку. Крок. Два. Три. Чую, як під її босими ногами ледь поскрипує паркет. Під моїми туфлями – тиша, бо підошва гумова. П'ять. Десять. Двадцять кроків. Мозок, який звик до стандартних розмірів квартир-хрущовок і зрідка офісних коридорів, починає посилати мені тривожні сигнали. Ми йдемо вже секунд тридцять. Вперед. У темряву. І ні в що, сука, не впираємось!
— Еммм... Аріандро? — обережно питаю я. — В тебе що, квартира-вагон? Ми точно не вийшли помилково на злітно-посадкову смугу аеропорту "Бориспіль"?
— Ні, що ти, Марічко. Ще трохи, — її голос спокійний, як у буддійського монаха. — Я відчуваю його прохолоду.
ЯКУ, В СРАЦІ, ПРОХОЛОДУ?!!?!? Ми вже пройшли метрів п'ятнадцять, не менше!!! Тут мала б бути не просто стіна, тут мав би бути вже сусідній будинок, блядь!!!!! Навколо нас абсолютна чорнота, ні стін, ні стелі, нічого!!!! Тільки безкінечна підлога під ногами і її рука в моїй руці!!!!! Мені стає реально стрьомно!!!!! Це не просто відключення світла, це якась хуйня з вимірами!!! Може, та ракета руснява була не простою, а квантовою?!!?!? І вона не просто роз'єбала підстанцію, а й зламала простір і час в радіусі п'яти кілометрів?!!?!? І ми зараз йдемо по четвертому виміру в напрямку вічності і холодного вина?!!?
П'ятдесят кроків. ШІСТДЕСЯТ!!!!! Я перестаю дихати!!!! Я чую, як моє серце колотиться, наче перфоратор!!!
— ТИ ВПЕВНЕНА, ЩО МИ НЕ В ПЕКЛО ЙДЕМО?!!?! — зриваюсь я на крик, бо мої нерви вже схожі на розтягнутий і порваний презерватив.
Ми зупиняємось. Тиша. Густа і важка. Я відчуваю її подих на своєму обличчі.
— Пекло? — здивовано перепитує вона. — Ні, Марічко. Холодильник. Я ж казала. Просто... прямо.