І вона робить ще один крок уперед, тягнучи мене за собою в цю безкінечну, сука, чорну порожнечу. А мені здається, що її рука стає холоднішою, і звідкись попереду дійсно тягне холодом. Але чи це холод від холодильника... чи від чогось зовсім іншого... я вже, блядь, не впевнена ні в чому.
Окрім нас і нашої невгамовної ходьби, не існує, блядь, нічого! П'ятнадцять хвилин, КАРЛ!!!!! П'ятнадцять!!! хвилин!!! Ми йдемо, сука, по рівній поверхні в абсолютній темряві й тиші!!!! Я вже втратила лік крокам. Спочатку я рахувала, потім намагалась співати про себе "Ой у лузі червона калина", щоб не збожеволіти, а тепер я просто плентаюся, як прив'язаний до її руки привид. Мої ноги налилися свинцем, а дешеві туфлі для випускного, здається, вже перетворились на іспанські чоботи і жорстоко мстять мені за цей вечір.
Яку, нахуй, піцу я везла?! Яке БДСМ, які пенсіонери?! Мені здається, це було в іншому житті, до того, як простір розчинився, а час став схожим на жуйку, яку хтось безкінечно тягне! Я навіть не впевнена, чи досі перебуваю у вертикальному положенні. Може, ми давно лежимо на підлозі і це все просто передсмертна агонія мого запаленого мозку?!
— Марічко... — раптом шепоче Аріандра, і в її голосі, вперше за цей наш нескінченний марафон, з'являються нотки сумніву. — Це... дивно.
ТА НУ НАХУЙ, СПРАВДІ?!??! ТИ ПОЧАЛА ЩОСЬ ПІДОЗРЮВАТИ, МОЯ ТИ ЗІРОЧКО НЕЗРЯЧА??!?!!? Я ледь стримую істеричний смішок, який булькає десь у мене в горлі.
— Ти... ти так вважаєш? — видавлюю я, намагаючись не звучати як Джокер, що втік з Аркхема.
— Так, — підтверджує вона, її кроки сповільнюються. — Навіть якщо я забула закрити двері на балкон... і ми йдемо по балкону... він не може бути таким довгим. Ми мали б уже або в щось впертися, або... впасти.
Ахуєнна перспектива, нічого не скажеш!!!!
— Можливо... можливо, це не ми йдемо... а квартира рухається НАВКОЛО нас? — з надією припускаю я. — Ти ж казала, що твій астральний кіт живиться космічною енергією! Може, він перепив цієї енергії після руснявого феєрверку і тепер крутить весь будинок, як центрифугу?!?!?
Аріандра знову замовкає на кілька секунд. Певно, оцінює рівень мого "маріччиного" божевілля.
— Ти знаєш... — починає вона знову тихо, майже інтимно, її голос знову теплішає, наче вона знайшла для себе якесь логічне пояснення. — Коли ти писала про анальний фістинг... ти казала, що відчуття дуже схоже. Наче ти провалюєшся у теплу, нескінченну порожнечу. І немає ні стін, ні часу... тільки ти... і рука всередині тебе. Це... це так?
БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я аж зупинилася і закашлялась!!!!! НУ ЗНАЙШЛА ЧАС, СУКА, ДЛЯ ТАКИХ РОЗМОВ!!!!! Ми тут блукаємо в нон-юклидовому просторі, на порозі втрати свідомості від страху і втоми, а вона, бачте, про анальний фістинг згадала!!!! Ця Марічка була не просто піздоболкою, вона була, блядь, геніальною поетесою перверзій!!!!
Але я ж тепер Марічка. Треба тримати марку.
— Так, — урочисто і з придихом вимовляю я, наче ділюся священним знанням. — Один в один. Тепла. Нескінченна. Порожнеча.
— І... і що ти відчувала... коли рука проходила повністю? — допитується вона з тремтячим від цікавості голосом. — Це було... як портал?
— Як п'ять порталів одразу! — не зупиняюся я. — І не тільки рука! Якось я засунула туди цілу курку-гриль!!!! Гарячу!!!! Знаєш, яке це було космічне сяйво?!?!? З сирним соусом, до речі. Чотири сири.
Її рука здригається в моїй руці. Мовчання. Навіть я розумію, що, здається, трохи перегнула палицю. Мабуть, навіть для просунутої збоченки Марічки курка-гриль в дупі – це вже занадто.
— І... цеглу, — додаю я тихо, щоб хоч якось врятувати ситуацію. — Силікатну. Білу. Теж одного разу... пхала. Розширювала, так би мовити, світогляд. І простір. Може, саме через це ми зараз тут і блукаємо! Це залишкове відлуння моїх анальних експериментів!
Знову тиша. А потім я чую, як вона ледь чутно... хмикає. А потім сміється. Тихо, мелодійно.
— Ти така кумедна, Марічко. Курка-гриль... Яка ж ти все-таки вигадниця.
Фуууух, блядь, пронесло!!! Я теж починаю хихикати. Спочатку нервово, а потім все сильніше і сильніше, поки ми обидві не регочемо, як дві божевільні, стоячи посеред абсолютної темряви нескінченного, бляха-муха, коридору. І в цьому сміху вже немає страху. Тільки чистий, дистильований, концентрований абсурд.
Наш сміх, що котився луною по цій чорній безкінечності, нарешті затих. І знову ця клята тиша, тільки тепер вона стала ніби ще густішою, ще більш інтимною. Я відчуваю її подих, такий близький, що шкіру поколює. Які, бляха, холодильники, яке вино. Ми забули, куди йшли і навіщо. Існують тільки дві точки в цьому вакуумі — я і вона.
— Марічко... — шепоче вона, і в її голосі така, курва, суміш дитячої цікавості й дорослої хтивості, що в мене волосся на руках дибки стає. — А... коли ти говорила про курку-гриль... і цеглу... Ти не жартувала, так?
"БЛЯДЬ!!!!!" — волає мій внутрішній голос, зриваючись на ультразвук. "Я, СУКА, ПРОСТО РЯТУВАЛА СИТУАЦІЮ, ЩОБ НЕ ЗДАВАТИСЯ ЙОБНУТОЮ ІМІТАТОРКОЮ!!!!!!! Я ЖАРТУВАЛА, КУРВА, ЖАРТУВАЛА!!!!!"