— Тим не хочеться? — тихенько спитала, мотнувши головою на дітську, звідти доносився голос головихи: «І завели! Ще носи поодбивають… Тільки їх і чутно».
Григорій Петрович озирнувся. Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою.
— У-у, подлі! — прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї.
Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна.
Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню.
— Ви вмієте співати? Будемо співати! — скрикнула вона, схопивши за руку Григорія Петровича.
— Будемо. Заводьте.
— Лєрмонтова: «Выхожу один я на дорогу» — знаєте?
— Трохи.
Вона вискочила насеред хати і почала. Тихо-тихо, мов з-за гір донісся забій золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалі все дужчаючи та піднімаючись угору. Григорій Петрович підхопив тенором… Усі зразу стихли, мов поніміли, слухаючи пісню. І було що послухати… У кожного перед очима встала ніч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі… Чується туга невимовна, та туга, що огортає самотню душу серед пустині німої… Здається, гори ворушаться, скелі шепочуть між собою, дослухаючись до того гомону, що йде від неба. А там? Там тисячі тисяч зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скільки їх зірвалося і полетіло на різні боки, — тільки огненні сліди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здається, що все те у ній коїться, через неї проходить. Чоловік не чує себе, не пам'ятає… Піщина серед сього безмірного світу, невеличка цяточка його, — він чує, як кидається всесвітнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставі… пам'ять меркне, думки зникають… Він замирає… Він чує, що замирає.
Пісня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хаті стояла така тиша, мов слухали всі її далекої луни. І справді — луна та стояла в кожній душі, бриніла у кожному серці, ворушила якісь глухі, невідомі почування. Всі мовчки, схилившись, сиділи.
Перший секретар з суду порушив ту німотну тишу. Мовчки він знявся з місця, мовчки опустився перед попадею на коліна і, вхопивши за руку, примовив:
— Матіночко наша, канареєчко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, — замолився він, припавши до її руки. Роздався поцілунок. Попадя тріпонулась, скочила.
— Зроду-віку не чув нічого такого… Матінко, канареєчко! — гукав він, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жінка, як обпечена, схопилася з місця і, пробігаючи повз нього, штовхнула.
— Бочко! — скрикнув він, задержуючи її за плаття. — Ти чула? Чула коли таку пісню, такий голос?.. Серафими і херувими так тільки бога вихваляють.
Усі прийняли те за жарти і зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усміхнувшися, промовила:
— А ти вже, мій голубе, й розкис… Що то він у мене голінний до пісень, а надто як ще й вип'є… — повернулася вона до попаді.
— Вип'є! — гукнув він. — Умру колись від них! Так мене й розірве, рознесе на шматки! — гукав він, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.
— Оце, який ви!.. То я не хочу й співати, щоб ви не вмерли, — обізвалася попадя.
— Матінко… Канареєчко. І без того умру. Заспівайте! — І він порвався був знову її у руку поцілувати.
— Добре, добре — заспіваю. Тільки устаньте, тільки не цілуйте, — защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу — усі тут будете у моїх ніг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дівчинка стояла перед очима, а велична цариця.
Завели другу, веселеньку; потім знову журливу, а на переміну знову веселу. Вечір закінчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа — і пішли удвох драти гоцака, аж стіни ходором ходили.
Розійшлися геть за північ. Піп так підтоптався, що ледве ногами плутав. Григорій Петрович згодився провести їх додому.
Тільки що вийшли за двір, вона схопилася за його руку, і вони пішли вперед; піп, поспішаючи за ними, писав мисліте[25] і щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартівлива. Звішуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; злякані собаки кидалися під ворота, пробігали дворами, гавкали, вили; піп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорія Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.
— Я надіюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? — сказала вона, прощаючись, як дійшли вони до двору.
— Ваш гість! — одказав Григорій Петрович; а піп у знак приятельства обнявся й поцілувався з ним.
Григорій Петрович вертався додому п'яний тією радістю, що впивається чоловік, провівши весело вечір. Голова його горіла; серце якось нестямно билося… «Піду, безпремінно піду», — шептав він, перебираючи дні та вираховуючи, у який би його зібратися.