Невеликі, видно, були збори, коли він на другий день і пішов. Вернувся додому рано, зате ще п'яніший, ще веселіший. Він не пішов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечір… скільки співали, і піп співав!..
— От люди! — скрикнув він зопалу.
— Ой, стережіться голубих очей! — болісно усміхаючись, відказала йому кума. Вона чогось увесь вечір була сумна, задумана. Григорій Петрович не примітив того й веселий ліг спати…
На третій день він гуляв і… сам не знає, як опинився у попів; на четвертий — знову… Незабаром він почав там бувати, як дома, як свій чоловік.
По городу пішла поголоска. Люди слебезували про їх довгі гулянки удвох поза городом. Хтось примітив у вікно ввечері, як сиділи рядком, пили чай… Її рука лежала в його руках, він раз поза раз приводив її до свого рота і тихо цілував, кожний раз роздивляючись, мов вона мінялася від його поцілунків, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що і батюшка про те знав, та тільки мовчав. Раз тільки, перебравши через міру, він завів про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.
— Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом гріх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дізнається? — умовляв він її. Та вона йому зразу забила баки.
— Плювати мені на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так і житиму! — відказала вона.
Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три місяці заплатити, а ні за один не заплачено?
Минало літечко тепле з його ясними та привітними днями; насувала осінь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день — літній вечір ясніше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь — вже його й немає; а ніч довга-предовга — і виспишся, і вилежишся, а світ не заглядає у вікно, десь дрімає за горою; у шибки тільки стукає дощ та наганяє нудоту.
Христя і незчулася, як минуло літечко тепле, наступили ночі холодні, пішли дощі безперестанні, замурували людей по хатах. Надвір вийдеш — дощ та твань, та туман непроглядний; і в хаті не краще: сіро, аж жовто, наче димом накурено.
Сумно у такі часи не тільки в селі, сумно і в городі. По селах хоч робота є — прядуть, шиють; а в городі одбув день та й спи або нудися цілу ніч.
Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печі, пригадуючи всячину з свого життя. Від того безталанного дня, як вернулася вся побита та понівечена, вона нікуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гірко й плакала.
Та що сльозами поможеш? Тільки очі наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справді, почала сохнути. Часто вона жалілася Христі, що корсетка на ній, як мішок, теліпається; у спідниці — двічі гаплички переставляла; і на обличчі, — хоч бліде воно було в неї, та повне, — тепер і обличчя осунулося, почало жовтіти, очі — меркнути; і не одну білу волосину у висках запримітила Христя.
Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на піч. Кругом їх було тихо; з горниць тільки доносився брязкіт посуду та неясний гомін. Мар'я і Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печі на неї і — по очах видно — сумувала.
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить і ні до чого не прийметься, їй і не хочеться ні до чого прийматися; руки не здіймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усміхається; їй здається все таким привітним та гарним… Колись і їй було так; а тепер?.. що усміхалося — те тепер кривиться, насміхається; що радість несло — те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старість іде чи безнадійне життя нагнітило?.. Мар'ї стало гірко-гірко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, він зупинився біля Христі, задивляючись на її роботу.
— Ну, чого вам? — спитала Христя, ховаючи під руку сорочку.
— Хіба не можна? — спитався він.
— Авжеж, не можна! — одказала зашарівшись Христя.
— Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такі очі, — мовив він тихо і пішов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла з-під руки сорочку і знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчі, як її збентежив той паничівський погляд, як звеселив, утішив. А її вже ніщо не втішає.
— Ох, життя трикляте! — промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… І знову тихо; тільки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рівняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись поміж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стіні тінь від неї несамовито бігає, хитається…
Ось чутно — щось зашелестіло у сінях, ступає… Іде хто? Христя і Мар'я разом повернулися до сінешніх дверей. Двері розчинилися, і на порозі появився… пан — не пан, а в панській одежі; обличчя сухе, довгобразе; вуса руді та довгі; щось за ящик чорніє під рукою.
— Григорій Петрович дома? — спитався прихожий товстим охриплим голосом.
— Дома! — одказала Христя.
— Куди до нього пройти?